Раціоналізм як науковий підхід в аналізі політики

Аналіз державної політики як сфера прикладних досліджень, професійної діяльності і навчальна дисципліна, що має довгу історію і коротке минуле, поступово займає повноправне місце в українському суспільстві. Актуальність і новизна теми змушує дослідників говорити про мультидисциплінарність цієї наукової сфери.

Про раціоналізм та ірраціоналізм в аналізі політики написано велику кількість праць, тому матеріал цієї статті є своєрідним доповненням до уже опублікованого і покликаний стимулювати обговорення питань.

Раціоналізм як основна аналізу політики досить довго домінував у суспільній свідомості, але зважаючи на те, що технології вдосконалення процесу прийняття рішень щодо політики і методологія використання моделей аналізу вдосконалювалися одночасно і тому окрім перешкод для повнораціональної державної політики [9, с. 282–283] також існують жорсткі обмеження використання раціоналізму в аналітичній роботі реального процесу прийняття державно–політичних рішень. Виокремимо ці обмеження:

• абсолютне інформаційне перевантаження сучасного процесу політики;

• переважне використання аналізу для підтвердження й узаконення ухвалених рішень (аналіз для політики) ніж для раціонального вибору між альтернативами. Тобто виробники рішень спочатку вибирають рішення, а потім обґрунтовують аналітичними матеріалами для виправдання цього вибору;

• політизація аналізу політики. Точка зору, що аналіз може бути абсолютно нейтральним є міфом;

• відсутність у аналітиків політики сили впливу: аналітики–експерти не мають дієво–ефективного впливу на дії політичних і бюрократичних сил;

• потенційна ефективність аналізу політики виявляється у визначенні проблеми й виробленні альтернатив і неефективно дієздатна в упровадженні політики.

Практика застосування раціональної моделі [9, с. 276–283] спонукає до критичного оцінювання дієздатності аналізу політики як установленої послідовності етапів. Перешкоди і обмеження раціональної моделі прийняття рішень та концептуалізація аналізу спонукають до пошуку інших (від повного заперечення до еклектичних технологій) підходів до раціональності й аналізу політики.

Домінуюча протягом років парадигма вирішення суспільних проблем ґрунтувалася на позитивізмі та була за суттю раціональною. Раціоналізм як основа структури дослідження містить методи: аналіз вигід–витрат, операційне дослідження, системний аналіз та інші. Однак при цьому слід наголосити, що всередині цієї парадигми існує значна кількість суперечностей і розбіжностей порівняно з “класичним” підходом. Адже загалом щирі прихильники раціональності фактично працюють у межах обмеженої раціональності (більш докладно про раціональність вибору політики [9, с. 446–450]) і, усвідомлюючи цю природну обмеженість, вони наполягають на існуванні можливості зробити процес прийняття державно–політичних рішень найраціональнішим, тобто “кращим”. Особливо це стосується прихильників економічної політики чи окремих галузей політики [8; 3; 4; 5]. Однак модель аналізу політики як основа раціоналізації процесу прийняття рішень не має достатнього підтвердження практикою вирішення суспільних проблем і особливо це стосується України. Як свідчить вітчизняний досвід аналізу політики, насправді інформація, факти, аналітичні матеріали (підґрунтя раціональності) тощо є основою для політичних аргументів у відповідному напрямі політики. Аналіз ніколи не “заміщує” політику чи антиполітику, а лише підкріплює процес політики та залежить від нього. Отже, аналіз політики як результат фактично є не порадою аналітика–експерта щодо альтернативи політики, а своєрідним переконанням й аргументацією політиків. Доречними є слова Дж.Маджоуна “Тоді як політики лише занадто добре знають, то суспільствознавці часто забувають, що державна політика зроблена мовою. В писемній чи усній формі арґумент є центральним на всіх стадіях процесу політики” [16].

Не заперечуючи повністю раціональність як основу аналізу політики, зазначимо, що обмеження й перешкоди повнораціональній політиці суперечать загальновживаному твердженню, що аналіз політики є позитивістськи спрямованим і здатним вдосконалювати процес прийняття рішень. Загалом, зважаючи на взаємопереплетення і взаємовплив, чітко розмежувати аргументацію й переконання від раціональності практично неможливо й тому доцільно виділити п’ять основних підходів до раціоналізму в аналізі політики: