Раціоналізм як науковий підхід в аналізі політики
Основою системи прийняття рішень у реальному світі є не раціональність, а покращання суспільного життя шляхом подолання невизначеності завдяки висновкам із практичного досвіду (навчання на помилках), і це підтверджує погляд на раціональність як неефективний арґумент для вдосконалення системи прийняття рішень. Тому реалісти політики вважають, що для ефективного покращання системи прийняття рішень необхідно зробити його максимально прозорим і відкритим процесом вироблення політики (на противагу вузько–замкненому, елітному — аналіз для еліти), в якому вона представлена широким спектром ідей, інтересів, аналізу й суспільного знання.
Серед реалістів політики окремо слід виділити еволюційний шлях поглядів А.Вілдавськи [18; 19]). Зазначимо, що в ранніх працях (також деякі положення є і в пізніших) є достатньо арґументована критика аналітичних моделей, наприклад, планово–програмно–бюджетної системи (РРВS) та інших раціональних технологій. Пізніше простежується дещо компромісне ставлення до аналізу раціоналізму в політиці як стимулі забезпечення балансу між планом і ринком. Отже, А.Вілдавськи вважає аналіз політики засобом загального покращання політики, а не зміни її [18, с. 17]. Тобто аналіз презентується як спонукальний мотив загального суспільного вдосконалення. Окрім того аналіз політики, переважно, стосується проведення “розумових експериментів” і тренування конкретно-просторового уявлення”. Загалом, конкретно і коротко аналіз політики визначається як діяльність зі створення проблем, які можна вирішити. Кожна така політика сформована напруженістю між ресурсами й завданнями, плануванням і діями політики, що проходять через призму скептицизму і догматизму. Вирішення проблем тимчасово послаблює це напруження (див. рисунок). Тому основним завданням аналізу політики в плюралістичному суспільстві для розмежування скептицизму і догматизму є шлях зіставлення соціальної взаємодії з інтелектуальними роздумами щодо узгодження ресурсів із цілями і завданнями.
Реалісти політики вбачали призначення аналізу в доповненні політики для вдосконалення процесу дебатування й обговорення проблем, пов’язаних із альтернативами. Також вони вважають, що дебатування й обговорення передбачає участь значної кількості учасників, які використовують аналіз політики як арґумент дії. Вони намагаються уникати безплідних, недбалих стереотипів і заперечують використання способу “усереднення” на користь того, що деякі проблеми потенційно завжди вимагають плюралістичного, політичного й інкрементального підходів з укладання угод. Хоча деякі проблеми зосереджені на точніших, спланованих аналітичних підходах, оскільки не існує найкращого засобу прийняття рішення, оскільки не існує й універсального рецепту для універсальної структури чи організації. Обов’язковими елементами цієї системи є високий рівень політичної чутливості й прозорості, що поєднуються з технічними навичками планування й аналізу.Прихильники державного управління (варто розмежовувати поняття менеджмент (management) і управління (administration). На їх думку, процес вироблення рішень у державній політиці містить питання і проблеми, що стосуються менеджменту організацій як у державному, так і в приватному секторах. “Дослідження процесів прийняття рішень в організаціях, що виконують адміністративні функції” – така друга частина назви праці Г.Саймона [7], якого можна вважати одним із засновників цього підходу. Окремі положення ми знаходимо у Е.Дрора [10] та в практичній роботі, пов’язаній з втіленням планово–програмно–бюджетної системи (РРВS). Так, Е.Дрор вважав за доцільне поєднання теорії державного управління з наукою про державну політику і, як результат – фактичне “захоплення” державної політики “менеджментом державного сектора”. Такий підхід більш притаманний для етапу впровадження політики (прийняття управлінських рішень для ефективного використання того чи іншого інструмента впровадження), а державна політика як узагальнююча доктрина прикладної науки загалом спрямована на вирішення суспільних проблем. Окрім того, домінування управлінських засад в аналізі політики західних країн простежувалось у 80–90–х рр. ХХ ст. Таке бачення місця і ролі теорії управління мало на меті сприяти пошуку альтернативних критичних парадигм аналізу політики. Саме тоді активно вживався термін “менеджеристський” підхід, який вітчизняні дослідники трактують як управлінський аналіз, що охоплює широкий спектр наукових підходів.
Відзначимо, що в ньому простежується як критичне ставлення до раціональної моделі з наголошенням на обмеженнях, так і підкреслення її переваг. Також прихильники цього підходу наголошують на необхідності використання й інших моделей і технологій, переважно із сфери бізнесу. В аналізі політики, з точки зору прихильників теорії управління, раціональна модель посідає центральне місце, особливо в пропозиції й мотивуванні політики, але доцільно її модифікувати для перетворення на ефективний інструмент в управлінні. Аналіз політики розглядається як засіб руйнування обмежень організаційної думки, що на практиці означає вдосконалення процесу вироблення рішень шляхом навчання персоналу організації державного сектора.
Чиста раціональна модель: визначення проблеми, встановлення цілей, аналіз альтернатив, вибір, прийняття і впровадження рішень вважається неадекватно прийнятною, і тому реалістичнішою є інструментальна модель, що ініціює осмислення і дебатування політики для ефективнішого її впровадження на противагу виключно раціональному виробленню рішень. Ця реалістична модель прихильників теорії державного управління включає такі етапи: