Інвестиційна діяльність як складова розвитку економіки України

Економічна криза, що триває в Україні з кінця 80-х років XX ст., зумовлена багатьма довго- і короткостроковими факторами, що впродовж цього періоду визначають її поглиблення. Але серед них є такі, що періодично притаманні економікам різних країн усіх економічних систем. Вони пов'язані зі станом інвестиційного процесу в економіці країни, що в результаті визначає можливості її економічного розвитку, а також стан структури економіки. Тому при забезпеченні структурної трансформації економіки, особливо глибинної, фундаментальної, завжди постає проблема пошуку відповідних механізмів, джерел, щоб досягти необхідних результатів.

Для виходу України з кризи потрібно розробити і реалізувати ефективну державну інвестиційну політику. її необхідність зумовлена насамперед тим, що інвестиції і пов'язані з ними структурні зрушення в економіці відіграють ключову роль у формуванні макроекономічних пропорцій. Інвестиційна діяльність — це стрижень усього процесу розширеного відтворення, а тому можливість швидкої ліквідації багатьох диспропорцій у розвитку народного господарства залежить безпосередньо від неї. Ще майже 50 років тому Б. Селігмен зазначав: "Відтворення — це процес інвестування економіки".

Складність регулювання інвестиційної діяльності полягає в тім, що вона охоплює різнобічні області економічного життя — сферу науково-технічного прогресу, державне управління економікою, фінансово-банківську діяльність, комерційний розрахунок підприємств, ціноутворення і т. ін. Найчастіше проблему інвестування зводять до методів розподілу ресурсів капітальних вкладень. У зв'язку з цим інвестиційним процесом охоплені лише фондоздійснюючі галузі. У цьому розумінні формування матеріально-технічної бази розглядається як би у відриві від усього процесу розширеного відтворення, у якому беруть участь додаткові засоби виробництва й утворюються накопичення. Адже рівень витрат і рентабельність виробництва, фондоємність продукції і фондовіддача, окупність вкладень характеризують єдиний процес накопичення не менше, ніж витрати на проектування і будівництво і т. ін.

До інвестиційного процесу, що відбиває відтворення засобів виробництва, належать формування частини накопичення, національного доходу, розподіл і фінансування капітальних вкладень, використання основних фондів. За іншим тлумаченням немов би штучно відокремлюється капітальне будівництво від єдиного відтворюваль-ного комплексу.

Відзначимо, що ринкові відносини в інвестиційній діяльності насамперед торкаються її джерел. Якщо розглядати національну економіку загалом, то джерелами інвестиційних вкладень є фонд відшкодування у вигляді амортизаційних відрахувань і фонд накопичення як частина національного доходу. На рівні ж підприємств і об'єднань, інших суб'єктів господарювання інвестиційна діяльність здійснюється за рахунок власних фінансових ресурсів інвестора (прибуток, амортизація, грошові накопичення, заощадження населення, фінансові кошти юридичних осіб і т. ін.), позичених фінансових коштів інвесторів (облігаційні позики, банківські і бюджетні кредити), запозичених фінансових коштів інвесторів (кошти, одержані від продажу акцій і облігацій, пайових та інших внесків громадян і юридичних осіб), а також бюджетних інвестиційних асигнувань. У структурі цих бюджетних кредитів постійно зростає частка кредитів приватного сектору. Якщо в січні 1999 р. ця частка складала 23,5 %, то в листопаді у приватний сектор держава вклала більше, ніж у державний — 51,4 % усіх кредитів, а з урахуванням рефінансування ця частка перевищує 4/5 усіх кредитних коштів. Зазначимо, що за стабільної економіки це явище носить нормальний характер. Але в умовах величезного дефіциту бюджету, надмірної інфляції — це вкрай негативне явище.

Фінансова інфраструктура ринку забезпечує акумуляцію накопичень, що повертається вже у вигляді ефективних інвестицій. Це особливо актуально для України в сучасний період розвитку і становлення її ринкових структур, пошуку адекватних ринковим формам господарювання форм здійснення інвестиційного процесу. У ролі інститу-ціональних інвесторів виступають, як правило, інвестиційні та комерційні банки, інвестиційні та пенсійні фонди, холдингові компанії, страхові компанії, компанії з торгівлі цінними паперами та ін. Саме за допомогою цієї системи заощадження населення трансформуються в інвестиції. Кредитно-фінансова сфера (фінансово-кредитний ринок) надає кошти (у вигляді певних фінансових коштів) для інвестицій у розпорядження підприємств та інших суб'єктів господарювання. Саме на цьому ринку відбувається переміщення коштів з тих секторів економіки, де є їх надлишок, у сектори, яким бракує цих коштів, а також з галузей з меншою прибутковістю на вкладення у галузі з більшою прибутковістю.Джерела інвестицій визначаються рівнем розвитку економіки, її ефективністю і віддачею використовуваних ресурсів. На жаль, в Україні кризова ситуація фактично підірвала інвестиційний процес як на макро- так і на мікрорівнях. Однобічна інфляційна політика в Україні швидко призвела до руйнівної гіперінфляції, гігантського зростання цін і знецінення грошей. У результаті зменшився на 50 % обсяг валового внутрішнього продукту при скороченні і погіршенні структури зовнішньоторговельного обороту з загостренням дефіциту платіжного балансу. Внутрішні фонди накопичення і споживання зазнають втрат через неплатежі та інфляцію, що паралізує відтворювальний процес і господарський розвиток. Залучення зовнішнього капіталу в Україну для структурного і якісного відновлення виробництва дуже незначне, а відтік із внутрішнього обороту (через відсутність розумної валютно-фінансової та курсової політики), а також переміщення у сферу тіньового обігу (через непомірні податки і платежі) товарних ресурсів і фінансових коштів набрали невиправданих масштабів. Майже припинені інвестиційні та інноваційні процеси у виробничій сфері. Капітальні вкладення підприємств усіх форм власності в 1998 р. зменшилися на 40 %, а в 1999 р. — ще на 22 %. Для виробників стали недоступними кредитні джерела комерційних банків. І це в умовах фізичного і морального зношення виробничих фондів, що досягають майже критичної межі — 60 %, за якою вже починаються руйнівні процеси в економіці, зростає небезпека збільшення аварій і катастроф. Підприємницька діяльність у власному товарному виробництві призупинена.