Культура Стародавньої України
У язичницьких віруваннях своєрідно поєднувалися на¬родна фантазія та знання людини про світ, віковий досвід поколінь, що закарбувався у правилах етики, естетики, моралі. У народній поетичній творчості вищі сили — боги — мали людську подобу, але були наділені надлюдськими силою і вмінням, можливостями й розумом. Поряд з по¬зитивними живуть герої негативні. Вони доповнюють пер¬ших, відтіняючи їхні найкращі риси.
Пантеон язичницьких богів формується на ґрунті мате¬ріалістичних уявлень. Так, на першому місці стояв Вседер¬житель, узагальнюючий Бог, він же батько природи і Вла¬дика світу, волею якого тримається доля всього і всіх. Далі йдуть бог світла Сварог та його син, особливо шанований на Русі, Дажбог, Хоре чи Сонце. Це зумовлено тим, що сон¬це було життєдайною силою всього сущого на Землі.
Особливо вшанованим був бог грому, блискавок Перун, ім'я його в перекладі зі старослов'янської означає "грім", з грецької — "вогонь". Вирази "Перун убив", "Перунова стріла" свідчили про його необмежену силу. Дві сили йшли поруч з людиною — Білобог і Чорнобог, що уособлювали добро і зло. Один був народжений світлом, інший — пітьмою; перший будував, другий руйнував.
Глибоку шану складали жіночим божествам. Слов'янські богині, починаючи від Матері-Землі, були вельми попу¬лярні у віруваннях і відображали материнську першість усього, що живе на Землі. Поряд з чоловічим Ладом-Жи-вом завжди стояло жіноче Лада-Жива, зображення її було символом життя: немовля, повний колос, дивоквітка, ви¬ноград або яблуко.
Основний пантеон супроводила ціла низка малих бо¬жеств: Лель, Диванія, русалії, домові, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви, кож-ний був покровителем певного виду діяльності, роду, сім'ї.
Поряд з віруванням в істот обожнювалися всілякі духи і сили природи: сонце, місяць, зірки, повітря, вітер. Однак особлива увага приділялась деревам: кожне символізувало той чи інший рід, плем'я і свято оберігалося. Перше місце займав дуб, особливо старий — символ мудрості; ясен присвячувався Перуну; клен і липа — символи подружжя; береза — символ чистоти. Мабуть, з цих давніх часів веде відлік поетичне народне свято "Зеленої неділі", коли прак-тично кожну українську оселю прикрашають зеленню як символом життя, чистоти, сили духу, єднання з природою.
Священними вважали також птахів і тварин. Зокрема, зозуля сприймалася як провісниця майбутнього; голуб — символ кохання; ластівка — доля людини; сова — символ смерті і пітьми. Серед тварин священними були віл і кінь, а серед комах — бджола і "сонечко". Асоціативний ряд зро¬зумілий людям і сьогодні.Поряд з матеріалізованими уособленнями божої сутності східні слов'яни вірили у наявність особливої сутності — душі, яка, за їхнім поняттям, продовжувала існувати після смерті людини і залежно від її земних чеснот ставала або рабом, або добрим духом. На кожному кроці відчувалася присутність предків, "дідів", зокрема під час народження, весілля, смерті.
Важливою рисою вірувань праукраїнців дохристиянсь¬кої доби була життєрадісність. Вони не мали в своєму пан¬теоні суворих, жорстоких богів, а жили спільним життям з природою, відчували її тепло, ласку і захист.
Крім системи культів і вірувань, мали наші пращури широко розвинену народну творчість, фольклор. У творах усної словесності слово і текст ніколи не існують самі по собі, а завжди в контексті обрядової дії, яка, в свою чергу, носить практичну скерованість.
Усна поезія у наших предків з давніх-давен користува¬лася широкою популярністю, вона була невід'ємною час¬тиною духовного життя трудового народу. В ній знайшли відображення труднощі боротьби з силами стихії, людські погляди на світ, горе і радощі. З широкого загалу виходи¬ли співці й музиканти, майстри різних видів прикладного мистецтва, оповідачі билин, різних переказів, казок, зага¬док тощо.
Фольклор відображував трудовий процес, характер землеробського заняття, побут та ін. Ці явища знайшли своє відлуння у так званій календарній і обрядовій поезії, дос¬лідити і вивчити яку можна на підставі архаїчних залишків у побуті українців.
До календарної поезії можна віднести зразки народної творчості, пов'язаної зі зміною пори календарного року — весни, літа, осені, зими. До обрядової поезії належить усна народна творчість, насичена в основному весільними й поховальними обрядами-піснями. В обох з них відображено язичницькі вірування та звичаї, які пізніше продовжували співіснувати поряд з християнськими.