Авторське право на художні твори в Україні
Історія авторського права сягає дуже давніх часів. Виникнення його пов'язано насамперед з появою цензури і поділом культурної спадщини античності і середніх віків. В Європі все почалося в 1557 році із Статуту королеви Мері І, що закріплював за видавцями право видавати вже видану ними книгу (неважливо, нову чи давно відому) за умови, що вона схвалена офіційною цензурою. Щоправда, автори залишалися поза увагою. Тому звичайно в якості першого закону про авторські права розглядають “Статут королеви Анни”, що набрав чинності в 1710 році [1].
Згідно зі "Статутом", автор отримував виключне право на видання свого твору впродовж 14 років (право це він міг передати видавцю). Це було виключне право видавця на видавництво зареєстрованої книжки, тобто, право саме цього видавця на видавництво копій саме цієї книжки. Відповідно, звідси в загальносвітовій юридичній літературі і законодавстві закріпився англійський термін – copyright (this book is copyright), який на сьогодні в широкому розумінні означає авторське право [2].
І хоча в “Статуті” є згадка про авторів, та в дійсності в ньому регулювалися лише права на перевидання книг. Таким чином, авторське право у “Статуті королеви Анни” розглядалося виключно для державного контролю над друкованим словом і регулювання видавничої монополії, а не на благо авторів витворів [1].
Остаточно індивідуальні права автора на охорону його твору на законодавчому рівні в правових системах ряду розвинутих на той час країн були ухвалені в кінці XVIII століття.
На сьогодні в світі існує дві системи авторського права: англо-саксонська (англо-американська) і романо-германська (континентальна).
За англо-саксонською системою автором може бути як фізична, так і юридична особа авторські права загалом зводяться до майнових прав, які можна вільно передавати іншим особам. Англо-американська традиція підкреслює принцип власності чи економічний аспект авторського права, яке можна захистити й передати, за яке можуть знімати податок. Привілеями авторського права можуть наділятися найрізноманітніші роботи.
За континентальною (європейською) системою (Франція, Німеччина, Росія, Україна та інші країни) автором може бути тільки фізична особа авторські права чітко поділяються на особисті та майнові. Особисті права завжди належать тільки автору, а майнові можуть представлятися іншими особами, але з обмеженням. Європейська традиція висуває ідею моральних прав (droit d’auteur), як найбільш пріоритетних, що дозволяє авторам захищати цілісність своєї праці й вимагати визнання авторства [2].
В усьому світі питанням захисту авторських прав уже давно приділяється досить багато уваги. Ще в 1952 р. було підписано Всесвітню конвенцію про авторське право на літературні, наукові й художні твори. Кожна з держав-учасниць (у тому числі й Україна), що підписали конвенцію, зобов'язалася приймати всі заходи для забезпечення достатнього й ефективного захисту прав авторів. Автори твору, випущеного в одній з держав, що підписали конвенцію, мають захист у всіх державах-учасниках конвенції.
У Радянському Союзі питанню про авторські права був присвячений один з розділів Цивільного Кодексу. Проте авторські права в СРСР були значно звужені і не відповідали міжнародним правовим нормам, якими користувалися автори європейських країн. З цієї причини СРСР не міг приєднатися до міжнародних конвенцій, в тому числі до Бернської конвенції, а більш гнучка Всесвітня конвенція авторських прав була ратифікована тільки у 1973 році.
У грудні 1993 року Верховною Радою України було прийнято Закон України “Про авторське право і суміжні права”, який пройшов експертизу фахівців, отримав позитивну оцінку європейських експертів. Закон вступив у дію від дня публікації – з 23 лютого 1994 року.
Із прийняттям Україною цього Закону, а також інших законодавчих актів було створено авторське правове поле, яке в цілому відповідало міжнародним нормам. З іншого боку, Україна продемонструвала бажання і готовність інтегруватися до міжнародних структур з питань авторського права і суміжних прав. Діяльність у цій сфері дозволила Верховній Раді України в травні 1995 року прийняти Закон “Про приєднання України до Бернської конвенції” і з жовтня 1995 року стати членом цієї Конвенції (до слова, Паризький акт Бернської конвенції про захист літературних і художніх творів, на підставі якого було утворено Спілку для охорони прав авторів на їх літературні і художні твори було підписано на початку 1971 р.).Нарешті, основні норми авторського права щодо права на творчу працю і на результати цієї праці, щодо захисту інтелектуальної власності, захисту моральних і матеріальних прав автора з червня 1996 року стали конституційними нормами прийнятої Конституції України. Подальше удосконалення законодавства з питань авторського права і суміжних прав в Україні здійснювалося в напрямках гармонізації національного законодавства з міжнародним, реалізації вимог щодо відповідності національних законодавчих норм міжнародним нормам. Ці зусилля завершилися прийняттям у 2001 році нової редакції Закону України “Про авторське право і суміжні права” [3].