Арт-ринок в Україні
Вважається, що покупець мистецтва зростає у власних очах. Він знає, що мистецтво не може бути дешевим, і пишається тим, що може дозволити собі меценатство. На жаль, замість свідомого шанувальника мистецтва, у реальності художники дуже часто вимушені мати справу з скупим, мало освіченим суб’єктом. Він витратить декілька мільйонів зелених, щоб заволодіти будинком на Печерську, а купити картину – жаба давить.
З іншого боку, як потенційні покупці можуть долучатися до мистецтва? На відвідування музеїв вони не мають часу. Телебачення художній смак не формує: в Україні немає жодної професійної програми про мистецтво. Тож, коли суспільство тотально не розбирається у мистецтві, є загроза, що клієнтом почнуть маніпулювати.
Наприклад, художник Ікс замість таланту має добре підвішений язик. Ікс відвідує ток-шоу, де розповідає, який він неперевершений. Згадує своїх друзів – як мінімум, англійську королеву та Папу Римського. Саме у такі моменти клієнт готовий хапати телефон і наказувати референту терміново зв’язатися з агентом художника Ікс для можливого придбання його картин. Хоча і подібні ситуації теж мають сенс, бо покупець починає вважати себе не тільки багатим, а й сучасним та культурним [4].
Все ж, найбільша мрія художника – корпоративний покупець. Такий, яких у нас майже немає. Це на Заході нікого не дивує, коли колекція художніх творів є обличчям крупної фірми. Коли б такі прогресивні підприємці з’явилися в Україні, це значно б покращило ситуацію з арт-ринком.
Дуже довго у нас існував помилковий стереотип про те, що художник має бути голодним. Водночас забували, що художник не тільки їсть. Він мусить багато витрачати на полотно, фарби, пензлі. Орендує майстерню, возить роботи на виставки.
Зараз у фаворі образ успішного художника. Але бути успішним він може лише за умови здорового економічного стану у державі. Коли цього немає – художник йде у підпілля. Тому що картини не годують. Дехто виїжджає за кордон, щоб покращити свій фінансовий стан. Після повернення такі художники розповідають про свої закордонні успіхи. Але жоден з них не стане розповідати про принизливий папірець, який видає художнику країна перед дорогою. Там чорним по білому записано, що роботи художника не мають культурної цінності [4].
Тут слід зазначити, що попри такий песимістичний погляд деяких журналістів, арт-ринок в Україні все ж розвивається. І певну роль у його діяльності відіграють творчі спілки, зокрема, Національна спілка художників України.
Для чого створюються творчі спілки? Щоб об’єднати за професійними інтересами тих, хто заробляє на життя власною творчістю. Членам такої спілки створюються умови для творчої роботи, надається правовий і соціальний захист. Усе це гарно розписано в різних законах і статутах. За радянських часів членство у спілці було для художника єдиним способом вижити як творцеві-професіоналу. Творча спілка радянського зразка була потужною машиною контролю і, за необхідності, репресій проти будь-якого інакомислення. Втім, на забезпечення спілок виділялися чималі бюджетні кошти. Навіть тепер, коли ідеологічне замовлення спочило в Бозі, закон про творчі спілки передбачає бюджетну підтримку. Проте залишковий принцип, помножений на постійне недофінансування і відсутність держзамовлення, змушує переглянути спосіб виживання художника [7].
Зараз, за словами П. Зикунова, заслуженого художника України, заступника голови Національної спілки художників України з організаційних питань, Спілка збирає під крило художників, скульпторів, мистецтвознавців, згуртовує, допомагає професійно займатися творчістю. А хто ще про них подбає? У державі доля художника не цікавить нікого. Запитайте будь-якого районного, обласного керівника, які художники проживають на його території, – нізащо не пригадає! Спілка ж організовує виставки, пленери, заїзди в будинки відпочинку. Крім того, надає художникам майстерні, виробничі приміщення на фабриках і комбінатах, де вони можуть займатися творчістю.
Але далеко не всі художники згодні з такої оцінкою діяльності Спілки. Так, художник Ю. Шейніс вважає, що відтоді, як наказало довго жити держзамовлення, НСХ України не забезпечує художників роботою. Що ж до допомоги – творчої, соціальної, правової, як це записано у статуті, то крім вінка на могилу і хвилини мовчання немає чого і згадати. Звісно, братерство колег по пензлю було, є і буде, його нікому не знищити. А от керівники Спілки нескінченно далекі від проблем простих художників і досить часто приймають дивні, навіть, шкідливі для митців рішення [7].Дуже актуальною у взаємовідношеннях між художниками та Спілкою є проблема творчих майстерень. (Ця проблема суттєво впливає і на розвиток вітчизняного арт-ринку). За словами художників Ю. Шейніса, О. Павлова і скульптора О. Владимирова, вони є тією дещицею, яка ще тримає художника у Спілці і приваблює до неї молодь.