Арт-ринок в Україні
У цій ситуації вижити вдалося лише найбільш відомим та розкрученим майстрам. Зараз, на думку фахівців, "топових" художників у столиці всього 20–30 (хоча нещодавно активних творців було більше сотні). Але, зазначалося у пресі, і ті, які зараз знаходяться на коні, дещо перебільшують, коли розповідають про свої успіхи. Тому що неможливо бути успішним там, де немає відпрацьованих ринкових механізмів. Інакше б, талановиті художники у розквіті таланту не йшли би заробляти на хліб у рекламу чи ще невідомо куди.
Ще одним міфом арт-ринку критики називають думку про те, що художник протистоїть державі, більш того, відчуває потребу у такому протистоянні. Однак, образ держави – дійної корови залишився у радянському минулому (тоді художники не знали дефіциту у постійних замовленнях, їздили у будинки творчості, забезпечувалися майстернями). Стихійний капіталізм потребує від творця відповідної підприємливості. А дійна корова – анахронічна крайність [4].
Але є й інша крайність – повна відстороненість держави. Для того, щоб усе навколо руйнувалося, достатньо стояти осторонь, не сприяти, не приймати ніяких законів. Не помічати. За винятком таких днів, коли потрібно патронувати помпезні акції. Хоча до становлення арт-ринку подібні акції не мають прямого відношення. По-перше, тому, що підбір художників у таких випадках досить суб’єктивний. По-друге, патронат, як правило, спрямовано на чергову кон’юнктуру.
Звісно, можна скільки завгодно посилатися на низькій життєвий рівень у країні. Але головна проблема – у відсутності розуміння, що є національною гордістю. Мистецтво – це теж національна гордість. До речі, не менш вагома, чим футбол. Хоча б тому, що вона не старіє, а зростає у ціні.
Також у пресі зазначалося, що український арт-ринок не має маркетингу. Як привчити заможних людей до думки, що інвестувати у мистецтво не тільки престижно, але й вигідно? Західні фінансові структури консультують клієнтів відносно арт-вкладів (така практика є і у Росії). Найкраща мотивація для арт-інвестування – значна прибутковість. За оцінками різних експертів вона досягає 50% річних.
Однак, про зміни у соціальній шкалі цінностей на користь мистецтва можна буде говорити лише тоді, коли слово "економіка" почне використовуватися з епітетом "біла". Бо зараз взаємовідношення центральних фігур арт-ринку – художника, галериста та покупця – не що інше, як театр тіней.
Продюсер, товкач, галерист – назв багато, а суть єдина. Це особа, без якої не може обійтись жоден художник у цивілізованій державі. В Україні арт-ділерство, головним чином, справа дилетантська. Більшість з тих, хто підробляє збутом чужих картин, – стихійні посередники. Вони здійснюють разові операції, та отримують свій "навар". Продавати художні твори планово можуть лише одиниці [4].
Найбільші професіонали на цьому фоні – галеристи. Головним чином тому, що знають: легких грошей тут не буває. У художника треба спочатку вкласти немалий капітал, витратитися на "промо", а далі терпляче, поволі, день у день працювати, наближаючи прибутки. Дуже часто теорія не співпадає з практикою, тож про безхмарність галерейного бізнесу говорити зарано. Вважається, що солідних галерей в Україні небагато: півдюжини у столиці, декілька у Львові, Харкові, Одесі.
Також, фахівці вважають, що діяльність галерей була б більш ефективною, коли б їм полегшили життя та прийняли низку відповідних законів. Головним чином, це стосується меценатства та податків при придбанні творів мистецтва. Бо зараз виникає парадокс: якщо галерея прозора для податкової системи, то вона не вигідна художнику. Як тільки галерист ставить на цінник власну стопроцентну накрутку (буває більше, іноді – менше), автор твору у черговий раз розуміє перевагу прямого контакту з клієнтом. Бо за подвійну ціну продати роботу значно важче. Тим більше у країні, де картини реалізуються по катастрофічно низьких цінах [4].
Водночас, – вважає мистецтвознавець І. Марченко, – немає системи навіть із оцінки робіт, які виставляють у галереї. Це велика проблема, адже всі ціни беруть "зі стелі". Отож це не можна вважати серйозним бізнесом, бо художнику доводиться бути менеджером. За кордоном зовсім інша картина, там створено чітку систему "галерея-художник". Можливо, цим і пояснюється те, що багато наших талантів виїздять за кордон. А у нас між галереєю та художником не існує чітких ділових стосунків [5].
Тож, серед персонажів арт-ринку фігура галериста – найбільш утаємничена. Скільки коштує той чи інший художник, як правило, знають усі. Правду про доходи галериста не знає ніхто. Наскільки його бізнес рентабельний – великий секрет. Навіть найбільш чесні, ті, які офіційно показують свій прибуток, приречені на подвійне життя. Бо інакше вони будуть ледве зводити кінці з кінцями [4].Важливими учасниками арт-ринку, безумовно, є покупці творів мистецтва. Покупці поділяються на дві групи. До першої відносяться покупці-інвестори, які прагнуть збільшити власні капітали, вкладаючи їх у витвори сучасного мистецтва. До другої, більш поширеної в Україні, групи споживачів художньої творчості відносяться заможні люди, для яких мистецтво, у першу чергу, насолода. Саме ці групи покупців головним чином створюють основу для виникнення та подальшого розвитку арт-ринку.