Художні особливості Українського костюма. Естетичні властивості матеріалів одя¬гу
Спільним для всіх східнослов'ян¬ських народів був білий колір овчини для зимового одягу. Натуральний білий колір овчини для нагольних кожухів характерний для всієї України. Разом із тим широко побутували кожухи, пофар¬бовані шляхом дублення (обробка корою дуба) у різні відтінки коричневого.
Основними кольорами хутра були чорний та коричневий. Сіре хутро вико¬ристовували для прикрашення кожухів переважно на території Київщини. Це пояснюється не тільки практичними мір¬куваннями, а й естетичними уподобан¬нями місцевого населення. В інших наро¬дів (наприклад, у румунів) сіре хутро, навпаки, було повсякденним, а чорне вважалося ошатнішим і дорожчим.
На Центральній Київщині, Чернігів¬щині та Полтавщині вживали фарбовану шкіру. З червоної та жовтої шкіри — сап'яну — шили жіночі чоботи, нею при¬крашали (обшивали, використовували для аплікації) кожухи.Пофарбоване у різні кольори само¬робне прядиво застосовували для багато¬колірних орнаментованих тканин, поясів, а також для оздоблення (вишивальні нитки, шнури, тасьма, китиці). Фарбни¬ки були місцеві, натуральні, рідше купо¬вані, привізні. За природні фарбники правили комахи (кошениль, червець), настої кори, листя, квітів, трав, плодів із додаванням хлібного квасу та деяких доступних хімікатів — мідного купоросу, квасців тощо. Червець, який водився в Україні і давав червону фарбу — кар¬мін, слугував не тільки для місцевих по¬треб, а й був важливим експортним товаром, конкуруючи на зовнішньому ринку до кінця XVIII ст. з американ¬ською кошениллю. Для одержання чер¬воної фарби здавна використовували і коріння морени.
У народних майстрів існувало багато методів і рецептів фарбування, завдяки чому їхні тканини мали широку гаму кольорів та відтінків. Особлива роль на¬лежала червоному кольору. Слово «крас¬ний» було синонімом понять «красивий», «кращий», «нарядний», «цінний», «доро¬гий». Червоний колір часто виступав ос¬новним тлом в узорних тканинах, перева¬жав у вишивках, був обов'язковим у та¬ких деталях, як пояс, дівочі стрічки, вінки, намиста тощо. Багато червоного мав молодіжний святковий та весільний костюм: «Молодиця іде у червоному очіпку, як маківка цвіте». Про дівчину ж, яка вийшла на вулицю у синіх та зелених стрічках, навпаки, казали: пісна дівчина. Плахту, в якій був відсутній червоний колір, також називали пісною. Червоний пунцовий колір одержували з товченої на борошно кошенилі, з'єднаної з цин¬ком, нашатирем, селітрою. Для здобуття темно-малинового кольору висушували і подрібнювали листя дикої яблуні (кислиці) навпіл із коноплями (материн¬кою) , додаючи квасці (галун) та хлібний квас.
В особливий спосіб фарбували майстрині-синильниці жіночий поясний одяг — чорно-сині вовняні запаски. Чор¬ний колір отримували за допомогою іржі, замочуючи стружки заліза та сталі у настої дубової або вільхової кори з додатком хлібного квасу. Аби одержати звичайний синій колір, використовували настій сірки з немитої овечої вовни, лазур (калію) та галун. Синій кубовий колір одержували шляхом поєднання настою сірки, лугу та покупної синьої фарби (індиго, синього сандалу, бен¬галки) .
Для плахт спеціально обробляли кра¬сиве прядиво. Його спочатку протравлю¬вали квасцями, завдяки чому досягалася необхідна міцність фарбування. Жовтий та охристий кольори одержували з кін¬ського щавлю, пелюсток соняшника, ро¬машки, лушпиння цибулі. У зелений ко¬лір прядиво фарбували відваром із кори модрини, трави, листя кавуна. Для одер¬жання тілесного кольору використовува¬ли відвар коріння терену та глоду з квасцями.
Починаючи з другої половини XIX ст. натуральні природні фарбники поступово замінюються аніліновими, що суттєво вплинуло на кольори однотонних та узорних тканин і вишивок. Проте з пере¬ходом на фабричні матеріали колір за¬лишається важливою етнолокальною ознакою; і до сьогодні селяни викори¬стовують в одязі матеріали, що зберегли традиційний місцевий колорит.
Поєднання різнохарак¬терних та різнофактурних матеріалів як художній засіб. Наприкінці XIX — на початку XX ст. в українському народному одязі поєднувалися різні за структурою, ко¬льором та малюнком матеріали — як саморобні, так і промислового виробни¬цтва,— що створювало неповторний зо¬ровий ефект.
Структурно-художні особливості саморобних матеріалів залежали від об¬робки сировини, від фарбників, а також способів прядіння, в'язання, плетіння, ткання. Поряд із саморобними особливе місце в народному одязі займали мате¬ріали, що завозилися з інших країн, або ж місцевого виробництва. Дорогі привіз¬ні тканини майже до другої половини XIX ст. слугували для оздоблення селян¬ського одягу або використовувалися для окремих елементів святкового комплексу (керсеток, запасок, очіпків). Назви цих тканин, як ми вже довідались із поперед¬ніх розділів, яскраво засвідчують широкі етнокультурні зв'язки українського наро¬ду. З розвитком промислового виробни¬цтва цей оригінальний художній засіб набув більшого поширення і зберігся до нашого часу.