ПРОБЛЕМИ МОРАЛЬНОГО ВИХОВАНИЙ І САМОВДОСКОНАЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ В ІСТОРІЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ
Досліджуючи основи середньовічної філософії (вплив Августина Блаженного на останню відчувався протягом майже цілого тисячоліття), Г. Г. Майоров звертає увагу саме на цю особливість етичної позиції Августина: «Хоч би що робила людина, хоч би скільки вона вдосконалювалася в моральності, вона не може вплинути на визначену напе¬ред їй долю — бути врятованою або приреченою на загибель». Моральний сенс земного буття людини, її справи, вчинки не можуть бути об'єктом покарання чи заохочення, в яких була б виражена божественна справедливість.
Суть усіх моральних зусиль особистості зводиться до прямування від зовнішнього недосконалого світу, який погрузнув у розпусті, до внутрішнього світу душі, голов¬ним змістом якої є любов до Бога. Однак і цей внутрішній світ є лише проміжною сходинкою на шляху прямування за межі світу взагалі. Призначення мудрості, поміркова¬ності, мужності, справедливості — всіх тих традиційних чеснот, формування яких складало мету виховання в ан¬тичному суспільстві, не зводилося тільки до регулювання поведінки людини. Роль чеснот полягала перш за все в тому, щоб вести індивіда до усвідомлення скороминучості природи земних благ, які досягаються з їхньою допомогою.
Своєрідне відродження стоїчного трактування проблеми морального розвитку притаманне творчості Мішеля Монтеня (1533—1592). Вимагання з'ясування особистістю самої себе виступає в нього, також умовою моральності. Проте тепер ми маємо право говорити про початок формування емпіричної етики. Моралістичні есе Монтеня увібрали жи¬вий моральний досвід часу, сконцентрували численні мо¬ральні ситуації з практики різних історичних епох і наро¬дів. Особливий інтерес у цьому плані викликає одна з го¬ловних ідей його «Дослідів» (1580), згідно з якою людина здатна критично переробляти досвід попередніх поколінь, потребує перелицювання його на свій лад. «Жити — ось моє заняття і моє мистецтво. Той, хто хоче заборонити мені говорити про це так, як я це розумію, за досвідом і звич¬ками, нехай накаже архітекторові говорити про будівлі не своїми думками, а чужими, на підставі чужих знань, а не своїх особистих...».Через саморефлексію вбачав Монтень шлях, який від¬водив морального суб'єкта від догм і забобонів його часу. Тільки завдяки саморефлексії людина може домогтися ду¬ховної самостійності, навчитися приймати самостійні рішен¬ня, протистояти релігійно-феодальному насильству над со¬вістю. Звільняючись від догматичного світогляду, людина стає здатною осмислити соціальні й моральні перспективи руху суспільства, свою роль у встановленні справедливого суду й гуманного права.
Значним кроком в осягненні особливостей формування моральної особистості було визнання недостатності орієнтації тільки на моральні норми з жорстко фіксованим од¬нозначним змістом, на пріоритет розуму в складній психо¬логічній структурі людини. «Залежно від того, як я дивлю¬ся на себе,— писав Монтень,— я знаходжу в собі й сором¬ливість, і нахабність; і цнотливість, і розпусність, і балаку¬чість і мовчазність; і працелюбність, і розпещеність; і вина¬хідливість, і тупість; і понурість, і добродушність; і брех¬ливість, і правдивість; і вченість, і невігластво; і щедрість, і скупість, і марнотратство... Усяк, хто уважно вивчить се¬бе, знайде в собі, й навіть у своїх судженнях, цю нестій¬кість і суперечливість».
Зосередженість на внутрішньому світі особистості з по¬стійним поверненням до моральної практики суспільства сприяла тому, що Монтень, як зазначав О. Г. Дробницький, фіксував дві різні іпостасі моралі. З одного боку, мова йшла про суб'єктивні настановлення (внутрішню свободу), з іншого — про об'єктивно існуючі в суспільстві звичаї, офі¬ційні чесноти, обов'язки, які людині доводиться реалізову¬вати, хоча ці компоненти на практиці часто протистоять один одному.
Із форм моральної активності особистості Монтень виді¬ляв дружбу, яка, на його думку, здатна сприяти встанов¬ленню соціальних відносин, що усувають розрив між внут¬рішнім світом індивіда і його зовнішньою поведінкою. Під¬готовка людини до такого роду моральної активності під¬німає її над егоїстичними інтересами, включає в життя суспільства, робить зайвими офіційні чесноти, що проти¬стоять реальному індивіду.
Рішучий поворот в аналізі проблем морального вихован¬ня пов'язаний з природничо-науковим тлумаченням моралі Рене Декартом (1596—1650) у творі «Пристрасті душі». Механістична модель суб'єкта і його діяльності припуска¬ла матеріалістично причинне пояснення психічних процесів, виводила цілий ряд проблем «людинознавства» з-під опіки теології. Спираючись на широкий загал емпіричних психо¬логічних спостережень і використовуючи досвід природни¬чо-наукового дослідження в психології, Декарт виділяв у діяльності душі такі її сторони, які вважав за можливе до¬сліджувати з допомогою механістичної науки. В результа¬ті цього людина поставала у вигляді автомата, який або пристосовується до зовнішнього світу, або вступає з ним у конфлікт.
Можливість такого контакту забезпечується психічними процесами. Як зазначають автори «Короткої історії ети¬ки», тут у наявності «тверезий, стимульований буржуазною епохою погляд на людину; в ній немає нічого від католиць¬кої скованості чи протестантського страху перед душею: тілесна машина, яка обслуговує нас, має бути добре нала¬годжена, щоб функціонувати з користю». При цьому прин¬цип ефективності й у психології, й в етиці висувається на перший план. На практиці це означало, що більше за все цінувалося вміння добиватися найвищих результатів міні¬мальними витратами людських пристрастей. Мораль же ставала своєрідним інструментом для вибору корисних для здоров'я індивіда пристрастей, захисту його від надмірної емоційності.