ПРОБЛЕМИ МОРАЛЬНОГО ВИХОВАНИЙ І САМОВДОСКОНАЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ В ІСТОРІЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ

У словнику з етики моральне виховання розглядається як «одна з важливих сторін багатогранного процесу ста¬новлення особистості, засвоєння індивідом моральних цін¬ностей; вироблення ним моральних якостей, здатності орі¬єнтуватися на ідеал, жити згідно з принципами, нормами і правилами моралі, коли переконання і уявлення про на¬лежне втілюються, в реальних вчинках і поведінці» Ч Пер¬ші кроки людства в організації суспільного життя були не¬віддільні від усвідомлення необхідності морального вихо¬вання, що зумовлювалося перш за все потребою передати моральний досвід старших поколінь молоді. Разом з тим кожне суспільство через системи виховання, які включають формування у особистості певних моральних якостей, сти¬мулювало спосіб життя своїх членів, котрий відповідає ідеалам цього суспільства, його моральним принципам, нор¬мам і правилам. Зрештою, значною мірою моральне вихо¬вання сприяло створенню та постійному підтриманню мо¬рально-психологічної атмосфери, яка сприятливо впливає на життєдіяльність людей. Не слід залишати поза увагою й ідеологічну функцію морального виховання. Мова йде про те, що в антагоністичних суспільствах моральне вихо¬вання мало на меті також згладжування, затушовування класових суперечностей.

У філософських системах Давньої Греції зустрічаються перші спроби наукового обґрунтування специфіки мораль¬ного виховання, його завдань і цілей. Тут же досить чітко визначився й зв'язок морального виховання з процесом са¬мовдосконалення особистості. Мистецтво періоду розквіту афінської демократії (середина V ст. до н. е.) нерідко да¬вало яскраві зразки, що підтверджували тезу про необхід¬ність морального виховання, одним із результатів якого бу¬ло вміння розрізняти добро і зло. Так, Софокл у своїй тра¬гедії «Антігона» стверджував:

Недаремно славне Мовить прислів'я мудре: Хто лихе вважає добрим, Того вже ведуть боги На манівці безтямні,— Недовго йому ждать тягарів недолі.

Першим в античній філософії, хто звернувся до внутріш¬нього світу людини, був Демокріт (бл. 460 до н. е.— рік смерті невідомий). Саме він заклав основи традиції в етич¬ній думці. Ця традиція полягала в розрізненні мотиву і дії (вчинку): «Бути доброю людиною значить не тільки не чинити несправедливості, а й не бажати цього... Чесна й нечесна людина пізнається не лише з того, що вона робить, а й із того, чого вона бажає». Істинно доброчесний спосіб життя пов'язаний з високим рівнем самосвідомості люди¬ни: «Учись значно більше соромитися самого себе, ніж інших...». Звідси й особлива роль, яка відводиться пере¬конанням, коли дається оцінка моральної значущості осо¬бистості, бо: «Кращим з точки зору доброчесності буде той, хто спонукається до неї внутрішнім потягом і словесним переконанням, ніж той, хто спонукається до неї законом і силою».

Оскільки формування переконань передбачає довгочас¬ну працю над собою, моральне виховання у Сократа (бл. 470—399 до н. е.) невіддільно пов'язане з самовихованням. Самовдосконалення особистості філософ розумів як про¬цес, що триває протягом усього свідомого життя. Ксенофонт наводить такі слова Сократа: «Краще за всіх живе, я гадаю, той, хто більше за всіх піклується про те, щоб ставати якомога кращим, а приємніше за всіх — хто біль¬ше усвідомлює, що він стає кращим». Далі Ксенофонт додає від себе: «Всі прихильники доброчесності, які знали, що за людина був Сократ, ще й до цих пір завжди жал¬кують за ним, як за найкориснішим керівником, який пра¬гне до моральної досконалості».

Зробивши моральне буття людини предметом розгляду в філософії, Сократ намітив і загальний підхід до проблем морального виховання. Доброчесність для нього, по суті, одна — знання. Мораль, таким чином, є наслідком пізнання, яке, в свою чергу, виступає способом морального під¬несення особистості. Переконання, про роль яких говорив Демокріт, у Сократа тільки тоді стають міцною опорою діяльності особистості, коли усвідомлюються нею як істин¬ні. Інакше кажучи, зведення доброчесності до знання й ото¬тожнення її зі знанням стають формою утвердження мо¬ральної суверенності особистості.

Якщо традиційне виховання виходило з розуміння мо¬ральних норм як установлених волею предків чи навіть самими богами, то, згідно з Сократом, ці норми перш ніж стати регуляторами поведінки людей у суспільстві повин¬ні бути обґрунтовані з допомогою розуму людини. Не слі¬пе схиляння перед авторитетом, але здатність керуватися свідомо засвоєним переконанням, уміння протистояти, спи¬раючись на істинні знання, помилковій думці інших є ба¬жаним результатом морального виховання.Оцінюючи значення цього своєрідного перевороту в по¬глядах на сутність людини, Регель писав: «...центральним пунктом усього всесвітньо-історичного перевороту, що скла¬дає сократівський принцип, є те, що місце оракулів зайня¬ло свідчення духу індивідуумів і що суб'єкт узяв на себе акт прийняття рішення». Таким чином, щоб зрозуміти природу цього суб'єкта, необхідно залишити поза увагою все те, що складає його справжню природу (прагнення до втіх, користі, щастя), зосередивши увагу на тому, що при¬внесене культурою — етичними знаннями.