ПРОБЛЕМИ МОРАЛЬНОГО ВИХОВАНИЙ І САМОВДОСКОНАЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ В ІСТОРІЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ

У найдосконалішій державі кожен стан — каста мусить виконувати те, що йому доручено. Виконання кожним своїх обов'язків забезпечує дотримання в державі справедли¬вості, торжества законів. Однією з функцій морального ви¬ховання Платон вважав «підкріплення законодавства». Відповідно головним завданням морального виховання в ідеальній державі ставало формування як норми практики добровільного підкорення законам. «...Треба розглянути, які якості дають змогу людині якнайкраще прожити своє життя. І вже не закон, а похвала й осуд повинні тут вихо¬вувати людей і робити їх покірними та слухняними тим за¬конам, які будуть видані». Як зазначає В. Г. Іванов, мо¬ральний порядок в ідеальній державі Платона може бути виражений прислів'ям: «Швець знай своє шевство, а в кра¬вецтво не лізь».

Справедливості ради зазначимо, що реалії дійсності зму¬сили Платона визнати відсутність необхідного зв'язку між походженням людини з того чи іншого стану та її мораль¬ними й інтелектуальними чеснотами-якостями. Ось чому філософи-правителі, виконуючи ряд обов'язків, повинні ра¬зом з тим здійснювати відбір, своєрідну селекцію дітей від¬повідно до їхніх моральних якостей, розподіляти дітей між станами, а коли необхідно, то й перерозподіляти їх. За ви¬словом Платона, «мідь чи залізо»' в душі дитини, до яко¬го б стану вона не належала, довічно й незмінне закріплює її в числі стану землеробів і ремісників. Домішки «золота» чи «срібла» у дитини нижчого стану дають їй змогу бути зарахованою або до стану правителів або до стану стражів.

Самовдосконалення особистості Платон розглядає в тіс¬ному взаємозв'язку з ідеєю обов'язку. Будучи свідком про¬цесу руйнування основ традиційної моралі («неписаних за¬конів» у повсякденному житті й державно-політичній прак¬тиці), того стану в суспільстві, коли «все перебуває у війні зі всіма як у суспільному, так і в особистому житті й ко¬жен із самим собою». Платон виходив з уявлення про лю¬дину як про моральну істоту в тій мірі, в якій вона здатна вийти за межі свого особистого буття. Вдивляючись у себе крізь призму цілого, всього суспільства, людина відкриває моральний стрижень, певний центр, який робить осмисле¬ною її індивідуальну життєдіяльність. Цей стрижень — бла¬го держави, «щоб було щасливе все в цілому...» Отже, в діяльності істинно моральної особистості має переважати загальнозначущий суспільний зміст. Справжній громадянин мусить керуватися не особистим благом, а благом держави.

Спробу створити розгорнуту систему моралі зробив Арістотель (384—322 до н. е.). Серед завдань, які для цьо¬го треба розв'язати, він формулює таке: небохідно визначи¬ти шляхи, які ведуть людину до досягнення блага. В тео¬рії це означає необхідність розгляду проблеми доброчеснос¬ті, її суті й можливості виховання. Тому «Нікомахова ети¬ка» Арістотеля має як відносно самостійну частину вчення про чесноти.

Послідовно розв'язуючи поставлені завдання, Арістотель доходить висновків, які суперечать ученню Платона про чесноти. Відповідно до цих висновків, доброчесність є на¬бута, а не природжена якість душі. У «Великій етиці» для обґрунтування цього положення залучається й етимологія слова: «Свою назву... етична доброчесність дістала ось звід¬ки: слово етноз, вдача, походить від слова ешоз звичай, тим-то етична доброчесність називається так за співзвуч¬ністю зі словом звичка. Уже звідси зрозуміло, що жодна чеснота позарозумної частини душі не виникає в нас від природи...».Незважаючи на всю спільність доброчесності та звички, їх необхідно розрізняти. Звичка формується ненавмисно, чесноти ж — свідомо, і є результатом спеціального навчан¬ня. Кожна окрема чеснота (розсудливість, справедливість, мужність) є якоюсь серединою між протилежними прист¬растями. Схильності, афекти, почуття складають основу чеснот позарозумної частини душі. Найдосконалішою фор¬мою поведінки в такому випадку буде та, в якій схильнос¬ті й афекти керуються розумом, а почуття правильно спря¬мовані, узгоджуються з розумом.

Суперечливий характер поведінки людини закладений у її почуттях, схильностях і пристрастях. Тому моральне виховання (формування моральних чеснот) виступає як процес переборення природного, певна вправа, здійснення відповідних дій. «Тобто не знати, що за певної діяльності виникають певні моральні підвалини, може тільки той, хто глухий і сліпий». І, отже, «ми по своїй волі буваємо доб¬рочесні чи порочні», а чесноти є прижиттєвими надбання¬ми людського індивіда.

Найкращим станом Арістотель вважав той, коли в дер¬жаві приділяється належна увага питанням виховання. Здо¬буте в юності правильне виховання недостатнє і тому «вже будучи чоловіком, треба займатися подібними речами і привчатися до них...». Таким чином, процес виховання має охоплювати все життя людини. Разом з тим Арістотель добре розумів різницю між вихованням «кожного окремо» та суспільним. Користуючись термінологією сучасної науки, можна сказати, що античний філософ був прихильником індивідуального підходу в моральному вихованні. Свою позицію він відстоював тим, що коли приділяється «увага (до виховання) у приватному порядку ... в кожному окре¬мому випадку досягається велика точність, бо кожен тоді здобуває те, що йому більше підходить». Тут Арістотель також відходить від Платона, який характерною особли¬вістю ідеальної держави вважав повне вилучення індиві¬дуальності. Певна річ, аксіомою лишалося положення про те, що необхідно знати загальні правила суспільного вихо¬вання. «Адже сказано,— зазначав Стагіріт,— що науки ма¬ють справу із загальним».