ПРОБЛЕМИ МОРАЛЬНОГО ВИХОВАНИЙ І САМОВДОСКОНАЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ В ІСТОРІЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ

Отже, свідомо організовуючи діяльність виховуваних, впливаючи на її характер, можна, на думку Арістотеля, опосередковано впливати на вибір мети, поведінку індивіда в тій чи іншій сфері суспільного й приватного життя. Фор¬мування чеснот, які характеризують поведінку людини, мо¬ральний розвиток особистості стають свідомим і керованим актом. Перед наукою ж постає завдання розробки системи принципів, методів, прийомів морального виховання.

Своєрідно трактувалися проблеми морального вихован¬ня та самовиховання представниками стоїчної філософії. Відбиваючи складні суперечливі процеси, властиві суспіль¬ству періоду розпаду античного світу (людина тут втрачала владу над обставинами свого життя, виявлялася чи не найслабшим і безпорадним елементом соціальної стихії), сто¬їцизм визнавав нездійсненність морального ідеалу. Звідси яскраво виражений нормативний характер тієї моделі по¬ведінки, яка пропонувалася людині для збереження внут¬рішньої цінності й цілісності в житті, повному катастроф і змін, непідвладних впливові людини.

Посідоній (бл. 132—51/50 до н. е.)—представник Се¬редньої Слої — розглядав доброчесність і як результат за¬своєння наук (Сократ), і як наслідок формування звичок (Арістотель). Доброчесність, на думку Посідонія, є спра¬вою виховання. При цьому треба пам'ятати про роль спіл¬кування в процесі виховання. В людині є зерно добра і зер¬но зла. Спілкування може стати стимулом для проростання першого чи другого. Адже так важливо, з точки зору вибору цілей життєвого шляху, з ким спілкується людина. Як і його попередник Панетій (бл. 185—110/9 до н. е.), Посідоній виходить з єдності морально прекрасного й корисно¬го. Природні потреби також включаються до складу вищо¬го блага. Діоген Лаертський із цього приводу зазначає: «Панетій і Посідоній не вважають, що для щастя достат¬ньо однієї чесноти, а вважають, що потрібне і здоров'я, і грошові витрати, й сила».

Представники Пізньої Стої, насамперед римляни Сенека (бл. 5 до н. е.), Епіктет (бл. 50—140 н. е.) і Марк Аврелій (121 —180 н. е.), концентрують увагу на питаннях мо¬ралі. Разом із тим особливості їхньої філософської позиції позначаються на висновках про роль і значення мораль¬ного самовдосконалення. Так, значно посилюються ін¬дивідуалістичні мотиви в етиці філософів, виразно звучить заклик до самоізоляції від світу, який погрузнув у розпус¬ті. «Люди повсюди шукають утіх,— писав Сенека,— кож¬ний порок б'є через край. Жадоба до розкошів скочується до зажерливості; чесність у забутті; що обіцяє приємну на¬городу, того не соромляться. Людину — предмет для іншої людини священний — вбивають для втіхи й забави...» Не знаходячи опори в зовнішньому світі, щоб протистояти жор¬стоким ударам долі, людина звертається в пошуках тихого пристановища до свого внутрішнього світу. Єдиний вихід Марк Аврелій убачає в тому, щоб згорнутися в себе са¬мого.Для пізнього стоїцизму характерне посилення мораліс¬тичного сприйняття світу в цілому, в результаті чого, з од¬ного боку, відкидалась аморальна дійсність, з іншого — су¬спільна активність зводилася до індивідуального морально¬го самовдосконалення (життєвій позиції тут було прита¬манне примирення з тією дійсністю). Необхідність мораль¬ного самовдосконалення Сенека виводив із факту єдності божественного, природного і людського. Мораль при цьому виступає особливою якістю людської природи, що «по¬трапляє з кожним днем все більше під владу, яка не знає перешкод». Цю якість необхідно зміцнювати й розвивати, щоб виробити в собі здатність протистояти впливові зов¬нішніх житейських мотивів. Роздумуючи над проявами добра, яке виявляється навіть у найпорочніших індивідів, указуючи на почуття совісті як таке, що підноситься над особистістю як найсуворіший суддя, філософ високо оцінює волю до добра. Згідно з Сенекою, «бажання стати добро¬чесним — півдороги до доброчесності». Таким чином, до¬сягти вищого блага людина може тільки шляхом звернення до самої себе, зміцнюючи себе в доброчесності й розвиваю¬чи свої моральні задатки. Відправним пунктом у вдоскона¬ленні морального чуття, душі людської має стати усвідом¬лення марності, нікчемності земних благ і уподобань.

Така філософська позиція й таке трактування мораль¬ного самовдосконалення, що набуває релігійного забарв¬лення, підготували в подальшому синтез етичних і христи¬янських ідей. Значною віхою на цьому шляху було етичне вчення одного з найвідоміших ранньохристиянських мис¬лителів Августина Аврелія (354—430). Так само, як стоїки, Августин переносить мораль із царини предметних відносин у внутрішній, духовний світ людини. Проте, якщо, відповід¬но до етичного вчення стоїків, людина знаходить опору в собі, щоб протистояти зовнішнім пустим уподобанням, то, за Августином, таку опору людина знаходить тільки поза своїм внутрішнім світом — у Богові.

Мораль, яка у Сенеки збігалася з Природою, у Августи¬на збігається з волею Бога, отже, передує буттю й перебу¬ває поза його чуттєвими межами. Якщо в Сенеки необхід¬ність морального самовдосконалення випливала з єдності людського й природного, а сам розвиток моральних задат¬ків розумівся як набуття внутрішньої духовної моці, то в Августина усвідомлення людиною особистої нікчемності по суті вичерпує зміст її моральної позиції.

Моральне падіння трактується тут як відступ від волі Бога. «Перша ж зла воля, що передувала в людині всім злим справам,— писав Августин,— була швидше відпадан¬ням від справ Божих до своїх справ, ніж якою-небудь справою». Заломлена крізь призму вчення Августина про при¬реченість, божественну благодать, ідея морального само¬вдосконалення несподівано набуває фаталістичного від¬тінку.