Моральні проблеми людської діяльності вчинок як першоелемент моральної діяльності

Безперечно, всім цим ще не знімається гострота реальних питань, які хвилювали І. О. Ільїна та його однодумців. Тільки вільний, відкритий дискурс цих і подібних їм болючих питань дасть можливість зрештою долати монологічну обмеженість, неминуче властиву будь-якій ізольованій системі поглядів, навіть найбільщ глибокій чи піднесеній.

Подібне діалогічне наближення в самому розмежу¬ванні спостерігається в сучасній етиці ненасильства й щодо позиції, яка ґрунтується на твердженні про діалектичне взаємовизначення цілей і засобів. Сприй¬няття досвіду зазначеного напряму етичної рефлексії для етики ненасильства означає: не відмовляючися від принципової заборони на використання морально негідних засобів, у кожному окремому випадку праг¬нути до найефективнішої – зокрема й з власне етичної точки зору – побудови стратегії дії. Таким чином морально обгрунтована єдність цілей і засобів постає вже не просто апріорним принципом етики ненасиль¬ства, а щоразу наново і в оновленій формі виникає із самої конкретики реальних життєво-практичних за¬вдань, висвітлених незмінною моральною настановою:

добром творити добро.

МОТИВ І РЕЗУЛЬТАТ ДІЇМоральна проблематика людської діяльності має ще один аспект, що відображує вже не динамічно-проце¬суальний (як у випадку з діалектикою мети і засобів), а тематично-змістовий її вимір: ідеться про співвідно¬шення її мотивів і результатів.

У попередньому розділі ми вже розглянули деякі причини, через які кінцевий результат людської дії далеко не завжди збігається з її метою, тим більше – з мотивом, тобто внутрішньою суб'єктивною спону¬кою, що лежить у її основі. Вже сама ціль як певне об'єктивоване уявлення, так чи інакше вписане в за-гальнозначущу систему смислів і цінностей, неминуче тією чи іншою мірою трансформує вихідний мотив;

далі «підключаються» опір зовнішнього середовища, внутрішня логіка самих використовуваних засобів тощо. Тож не дивно, що, згідно з відомим прислів'ям, добрими намірами частенько буває вибрукуваний шлях до пекла. Водночас трапляється, що низькі, негідні мотиви започатковують дії, які увінчуються блиску¬чими позитивними результатами. Враховуючи все це, як ми в етиці маємо оцінювати людські дії та вчинки – за їхнім мотивом чи результатом, до якого вони приво¬дять?

І перша відповідь (за мотивом!), і друга (за резуль¬татом!) уже тривалий час існують в етичній теорії й спираються кожна на свої досить-таки очевидні підстави. З одного боку, що, здавалося б, і оцінювати з погляду моралі в людській дії, як не наміри, спонуки, прагнення її суб'єкта? Адже все інше не підвладне останньому, а визначається багато в чому випадковим перебігом обставин – тож чи етично примушувати людину за все це відповідати?

З іншого ж боку – хіба завершенням дії чи вчинку і найкращим, єдиним у своєму роді свідченням про них не є їхній результат? І як ще й оцінювати їх, коли не за результатом?

Перша з названих точок зору, що наголошує на переважному або виключному значенні мотиву, спо¬нуки при моральній оцінці людської діяльності, дістала в історії етики назву теорії моральної доброти. До най-відоміших її прихильників належать такі мислителі, як

М. Лютер (1483–1546), І. Кант, Ж. П. Сартр (1905– 1980). Друга точка зору, згідно з якою пріоритет при оцінці чи встановленні морального значення дії слід віддавати врахуванню її результатів, наслідків, відома як позиція етичного консеквенціалізму (від лат. сопкеци-епїіа – наслідки). Її репрезентують такі напрями, як утилітаризм, гедонізм, евдемонізм. Консеквенціаліст-ськими є за своєю суттю матеріалістичні концепції моралі, що пов'язують її із задоволенням певних потреб людини, реалізацією певних соціальних функцій.

Може здатися, що теорія моральної доброти вима¬гає від людини меншого, ніж консеквенціалістська етика, – адже мова в ній іде «тільки» про чистоту моральних намірів. Проте реально вона виявляється досить жорстокою і прискіпливою, оскільки зосеред¬жує увагу на моральному контролі над внутрішнім ста¬ном людини в найбезпосередніших її проявах. Так, Лютер як теолог і проповідник вимагав від віруючих «внутрішнього благочестя», протиставляв католицьким приписам спасіння через «добрі справи» (молитви, піст, паломництва, пожертвування тощо) принцип «ви¬правдання вірою», причому «тільки вірою» (&о1а й(3е) – будь-які добрі справи розглядалися ним лише як плоди й прояви віри, а не як самодостатній шлях спасіння. Кант, своєю чергою, вважав, що при виконанні мо¬рального обов'язку принциповим є не конкретний зміст і результати вчинків, а саме певний умонастрій моральної особистості, почуття безкорисливої поваги до обов'язку й беззастережне підкорення йому. Сартр, як і деякі інші екзистенціалісти, у своєму розумінні моральності наполягав передусім на особливому суб'єк¬тивному ставленні людини до власних учинків, пов'я¬заному з визнанням нею своєї цілковитої відповідаль¬ності й прагненням до автентичності буття. В усіх трьох, як і в деяких інших типологічне близьких випад¬ках, ми маємо справу з достатньо вимогливими, по¬збавленими будь-яких натяків на поступливість мо¬ральними концепціями; причому їхня вимогливість лише набуває особливої гостроти через те, що виявля¬ється зверненою безпосередньо до душі й глибинних переживань людської особистості, до внутрішнього ядра її екзистенції.Разом з тим етику консеквенціалізму загалом можна було б вважати більш поміркованою, схильною більше зважати на людську слабкість, мінливість вдачі й обста¬вин. Важливо, однак, що при цьому вона вимагає від особи не просто доброго наміру, а доведення започат¬кованої справи до кінця, адекватного її виконання. Більшою або меншою мірою дана етична позиція передбачає, за висловом Ніцше, людину «довгої волі», актуалізує такі риси характеру, як терпіння, роз¬судливість, обачливість, уміння підпорядковувати минущі бажання і пристрасті поставленій на перс¬пективу меті. Жоден вияв справді етичного консеквен¬ціалізму не обмежується суто зовнішньою оцінкою наслідків байдуже якої дії, незалежно від морального змісту останньої. Йдеться саме про оцінку вчинку, оцінку певної людської дії – хоча й з наголосом пере¬важно на результаті цієї дії, а не на вихідному мотиві її суб'єкта. Таким чином, і тут перед нами – по-своєму досить обгрунтована, хоча й своєрідна етична точка зору на людську діяльність.