Моральні проблеми людської діяльності вчинок як першоелемент моральної діяльності
техногенних катастроф і екологічних негараздів дедалі очевиднішою стає роль імперативів обережності й зва-женості в усіх сферах цілеспрямованої людської діяль¬ності.
Проте власне етичного характеру проблема співвід¬ношення цілей і засобів набуває тоді, коли виникає питання про доцільність використання засобів, сумнів¬них саме в моральному відношенні – жорстоких, таких, що принижують гідність людини або порушують інші настанови моралі, які стосуються людського життя та його ціннісного змісту. Чи має право діяч заради майбутнього очікуваного ним добра допускатися жорс¬токості, неправди, нехтувати правами людини? Чи ви¬правдують сьогоднішню несправедливість пов'язані з нею надії на завтрашнє щастя і благополуччя для всіх? Або ж, за відомою формулою: чи варта майбутня світова гармонія бодай єдиної сльозинки дитини, яка страждає безвинно?
В історії філософської думки щодо цієї групи питань сформувалися три принципові позиції. Суть першої з них стисло передає гасло «Ціль виправдує за¬соби^, відоме ще з часів пізнього Відродження і Контр¬реформації.
Наведену формулу приписують двом надзвичайно яскравим і неоднозначним особистостям, кожна з яких зіграла свою далеко¬сяжну роль в історії європейської і світової цивілізації.
По-перше, це вже знайомий нам (див. лекцію 2) флорентій¬ський державний діяч, історик і мислитель Н. Мак'явеллі. Невб¬лаганний політичний прагматизм цієї людини справді, як ми бачили, цілком вкладається в згадану формулу; Аіак'явеллі й буквально висловлював дещо подібне.
При цьому Мак'явеллі був великим патріотом Італії, прагнув гідного майбутнього для неї. Нинішні політологи цінують його за тверезу й чіпку думку, відзначають реалістичність його аналізів.
І все ж слід визнати, що доктрина, яка Грунтується на принципі «Ціль виправдує засоби» й часто-густо (особливо в політичній галузі) зберігає назву «мак'явеллізму», загалом принесла своєму засновникові недобру славу. Вже в XVI ст. славнозвісного флорентійця зазвичай іменували «старий Нік», що було народним прізвиськом диявола. «Мак'явель» – символ демонізованої підступності для англійського театру елизаветин-ської епохи, включаючи драми Шекспіра. Тож і наші сучасники П. Каррі й О. Зарате, реалізуючи грайливу ідею посібника з політології «Мак'явеллі для початківців» , на обкладинці свого бестселера вмістили зображення флорентійського мислителя... з ріжками. Хоч-не-хоч, а вирок історії – справа серйозна.
По-друге, зазначене гасло пов'язують з постаттю католицько¬го святого Ігнатія Лойоли (1491–1556), фундатора і першогогенерала ордену єзуїтів. Подібно до Н. Мак'явеллі, св. Ігнатій був натхнений величною метою: для його «іспанського генія» (за характеристикою В. С. Соловйова) йшлося про зміцнення като¬лицької віри й утвердження папського престолу. Цій меті лицар віри підпорядковує до останку як своє особисте життя, так і всю систему моральних цінностей. Заснований Лойолою в 1534– 1540 рр. орден («Товариство Ісуса») до трьох традиційних чер¬нечих обітниць (цноти, бідності, послуху) додає четверту, особли¬ву: обітницю безумовної покори папі Римському як намісникові Христа на землі. Заради ефективнішої практичної реалізації своєї справи єзуїти вдавалися до моралі, яку самі визначали як «присто¬сувальну» (ассотогіаііуа), а їхні численні критики вважали надміру поступливою і вивертливою; до того ж виникали чимдалі гостріші сумніви стосовно чистоти самих намірів, що їх переслідував орден у своїй конкретній діяльності. В цьому зв'язку, зокрема, в енци¬клопедії Брокгауза і Єфрона зазначається, що моральна концепція єзуїтів «йде ще значно далі ніж положення, що ціль виправдовує засоби, – положення, яке дійсно випливає з теорії і практики єзуїтів, хоча в їхніх підручниках і не висувається як загальний керівний принцип» .
Зрештою, як не ставитися до діяльності «Товариства Ісуса», що існує вже мало не півтисячоліття і на сьогодні залишається наймогутнішим католицьким чернечим орденом, –самий термін «єзуїтизм» у масовому слововжитку давно вже набув значення узагальненої моральної характеристики. Так само як і «мак'явел-лізм», цей термін вказує на людську підступність, проте з особ¬ливим наголосом на внутрішньому, душевно-духовному її ас¬пекті.
В полеміці із зазначеною позицією, згідно з якою ціль виправдує будь-які засоби, формується альтер¬нативна точка зору, представники якої взагалі запере¬чують використання жорстоких, сумнівних у морально¬му відношенні засобів заради яких би то не було цілей. Яскраве вираження така точка зору знайшла, зокрема, у творчості американського письменника й філософа Г. Торо (1817–1862), який висунув і обстоював прин¬ципи «неучасті» й «громадянської непокори», а також у вченні Л. Толстого (1828–1910) про непротивлення злу насильством. Злу, як твердив Толстой, можна й треба чинити опір, проте не шляхом насильства; зни¬щити зло злом, за Толстим, неможливо, як неможливо «вогнем загасити вогонь».