Моральні проблеми людської діяльності вчинок як першоелемент моральної діяльності

Серед уроків, що випливають із наведеної давньо¬китайської мудрості, не останнім є і той, що навіть у граничному мислимому варіанті цілком відмовитися від етики дії, діяльного спрямування свого буття людина не може – адже діє й увей. Тим більше це стосується реальностей сучасного суспільства, динамічний розвиток якого невіддільний ні від дальшої інтен¬сифікації й розгортання діяльнісно-практичних форм світовідношення, ні від етичного пафосу діяльності як такої. Тому навіть з урахуванням усього сказаного мова, звісно, реально може йти не про відмову від набутого досвіду й етосу діяльного освоєння світу, а лише про «якісну видозміну» такого освоєння (П. Рі-кер). Зрештою, у власне духовному плані проблема полягає в тому, що до структури здійснення самої людської діяльності, діяльної самореалізації людського суб'єкта (жодним чином не поза або замість неї) мають бути введені певні більш високі цінності, які дали б змогу усунути однобічність суто діяльнісного світовід-. ношення, забезпечити вихідні умови гармонізації досвіду, потреб, орієнтацій і базових очевидностей лю¬дини з аналогічними чинниками існування інших людей, з інтересами збереження і розвитку навколиш¬нього світу в усьому розмаїтті його конкретних форм і проявів.

Як показує весь хід еволюції філософсько-гумані¬тарної думки у XX ст., внутрішній напрям такого «са-моподолання» суто діяльнісної настанови неодмінно пов'язаний з ідеєю інтерсуб'єктивності, ідеєю людсь¬кого спілкування. Тільки сутнісне спілкування, що породжує в кожного з його учасників практичну потре¬бу враховувати інтереси й особливості своїх партнерів і, більше того, на самого себе дивитися їхніми очима, з точки зору їхніх сподівань і турбот, – тільки таке спілкування здатне здолати утилітаристську й его¬центричну «короткозорість» суто діяльнісної самореа-лізації, стати свого роду духовним містком між люди¬ною і світом. Тільки в межах подібного спілкування, на основі практичного взаєморозуміння і спільно прийня¬тих базових цінностей, стає можливим вільне обгово¬рення цілей і засобів людської діяльності, так само як і норм, що регулюють її здійснення. Вкорінення засад інтерсуб'єктивності і спілкування в матерії людської діяльності й життя сприяє становленню плюралізму, толерантності як дієвих форм світовідношення, акту¬альність яких у наш час особливо зростає. Зрозуміло при цьому, що, породжені специфічною якістю суто людських відносин, згадані настанови «ірадіюють» і на ставлення до культурного середовища, до природного довкілля – теми діалогу людини з природним світом, ставлення до наших «братів менших» як до своєрідних суб'єктів нині дедалі більшою мірою втрачають свою традиційну метафоричність.

Додамо до сказаного ще таке зауваження.

Однією з найпоширеніших у сучасній філософії ідей є протиставлення «модерну» і «постмодерну», при розумінні остан¬нього як особливої якості свідомості, культури й світовідношення, що характеризує західну цивілізацію кінця XX ст. Усвідомлюючи необхідність радикальної переоцінки цінностей, що визначали ставлення до світу представників попереднього історичного етапу, філософи постмодерністської формації (Ж.-Ф. Ліотар, Ж. Бод-рійар, Ж. Дельоз, Ж. Дерріда, Ф. Джеймісон, Р. Рорті та ін.) вважають, що основним змістом подібної переорієнтації має бути усунення умовностей і обмежень, породжених ідеологією «модер¬ну» (Могіетіїу). «Модерн» при цьому постає як універсальний проект культури, заснований на засадах самосвідомої критичної раціональності, що, на думку постмодерністів, неминуче веде до встановлення тотального контролю над цивілізацією, нівелюван¬ня культурних відмінностей і поневолення людської індивідуаль¬ності.

В'їдливо критикуючи «модерн», репрезентанти постмодер-ністських віянь схильні протиставляти його раціоналістично-тоталітаристським зазіханням прагнення до всебічної емансипації людської суб'єктивності, розкріпачення її творчої активності, її бажань та уяви. При цьому, як неважко помітити, серед об'єктівпостмодерністської критики важливе місце посідають деякі чинники розглянутого нами дяльнісного світовідношення: кон¬цепція автономного й самосвідомого суб'єкта діяльності, гіпер¬трофія раціонального цілепокладання, тенденція до універсаль¬ного впорядкування буття, накидання останньому всеохоплю-ючих проектів та ін. Тимчасом самі ідеї діяльності, «ргахі&'у» цілком зберігають свій ціннісний і пояснювальний статус, хоча здебільшого в анархістсько-індивідуалістичній їх модифікації.

Основним, від чого відштовхується у своїх побудовах постмодернізм, залишається все ж не діяльнісне світовідношення в повноті його вимірів, а лише певна його ідеальна проекція, якою виступає класичний образ узагальнюючої й уніфікуючої раціо¬нальності. Зберігаючи свого роду негативну залежність від цього досить-таки поверхового, одномірного образу, постмодернізм постає, головним чином, як апологія індивідуального (проти за¬гального), множинного (проти єдиного), особливого (проти універсального), підсвідомого (проти свідомого, рефлексивного), бажання (проти «тоталітаристських» імперативів моралі), творчо¬го хаосу – проти «лімітуючої» особистість раціональної впоряд¬кованості буття і т. д., і т. ін.

Однак на такому хиткому ґрунті неможливо утвердити скільки-небудь змістовну етичну програму. Недарма самі діячі постмодернізму вказують на властивий йому «богемний» стиль мислення (Ж. Дельоз), а опоненти закидають ш «гедоністичний індивідуалізм» і безвідповідальність. Постмодерністська інтер¬претація культури, емансипуючи особистість, часто-густо позбав¬ляє її існування внутрішнього напруження, тривіалізує духовний світ людини й тим самим парадоксальним чином підриває унікальність останнього. Впевнений у рівності будь-яких «резо¬нів» і «центризмів», у принциповій плюральності уявлень про добро і зло, істину, реальність і т. ін., виразник постмодерністської свідомості, як показує досвід останніх років, може зрештою виявитися цілком безпорадним перед натиском нової ідеології, вже не універсалістськи-тоталітарного, а локалістськи-націо-налістичного гатунку.