Моральні проблеми людської діяльності вчинок як першоелемент моральної діяльності

У XX ст. ідеї, започатковані Торо і Толстим, продов¬жували розвивати такі видатні діячі, як Махатма Ганді (1869–1948), М. Л. Кінг (1929–1968). Набравши форми цілісної ідеологічної системи, настанови нена-сильства справляють зростаючий вплив як на соціально-політичне життя, так і на загальне світовідношення сучасної людини, сприяють ліквідації дисонансу між цілями діяльності і засобами їх досягнення.

Викладеш підходи, як легко переконатися, зовсім не рівнопорядкові у власне етичному відношенні. Пер¬ший з них є, по суті, виявом імморалізму, другий – моралізму стосовно проблеми цілей і засобів. Проте подібно до першого, другий при поверховому його про¬веденні так само стикається з небезпекою певної апріорності, тобто відірваності розв'язання відповідних питань від конкретних емпіричних даних. У першому разі приймається, що мета за будь-яких умов виправдує засоби, потрібні для її досягнення, – і на цьому завер¬шується власне етична рефлексія, далі лишається обго¬ворювати суто технічний бік справи: конкретну при¬датність тих чи інших засобів для реалізації поставленої мети. Подібним же чином і в другому випадку можна раз і назавжди вирішити для себе, що до морально негідних і жорстоких засобів звертатися не слід ні в якому разі – і теж етична проблема начебто знімаєть¬ся, поступаючися місцем розглядові, скажімо, питань тактики окремих ненасильницьких дій тощо.

Тим часом у європейській думці формується й третя позиція, пов'язана з усвідомленням конкретної взаємо-обумовленості цілей і засобів, тобто діалектичного зв'язку між ними. Згідно з цією точкою зору, що знай¬шла своє теоретичне обгрунтування в діалектичній філософії Г. В. Ф. Гегеля, мета не виправдовує, а визна¬чає засоби. До яких засобів ми змушені вдатися, залежить від того, яку саме мету ми перед собою поста¬вили, тому за характером перших можна – принаймні до певної міри – судити й про останню. Чітке розумін¬ня цієї обставини викриває хибність поширених уяв¬лень про «високі» й «світлі» цілі, які буцімто вимагають кривавих і низьких засобів: якщо для досягнення пос¬тавленої мети ми мусимо вдаватися до підступів і жор¬стокості, то це означає, що й сама ця мета, найімовір¬ніше, не є такою вже бездоганною. Своєю чергою, засоби також по-своєму визначають характер мети. Тому навіть якщо люди обирають справді високу й благородну мету, але засоби її досягнення перебувають у розбіжності з цими її позитивними якостями – зав¬жди існує ризик викривлення, деформації даної мети або й підміни її чимось принципово іншим: у такому випадку з'являється привід говорити про те, що хтось зрадив свою мету, занапастив своє покликання тощо.Глибоке осмислення вказаного взаємозв'язку цілей і засобів на рівні екзистенційного досвіду людської особистості являє нам, зокрема, творчість Ф. М. Достоєвського. Дуже показовим у цьому відношенні є насамперед образ Родіона Раскольникова з роману «Злочин і кара». В літературі, присвяченій аналізу даного твору, нерідко обговорюється так звана «ідея» Раскольникова – питання про те, задля чого, з якою, власне, метою він скоїв свій «розумовий» (за визначенням слідчого Порфирія Петровича) злочин. Адже, як щоразу помічають уважні читачі роману, в тексті подане неоднозначне, двоїсте (принаймні) мотивування вбивства старої лихварки: через те й численні інтерпретатори Достоєвсько¬го, відповідно до власних смаків, могли вбачати в горезвісному студенті із сокирою то філантропа-невдаху, то якийсь прообраз ніцшевської «надлюдини», то просто суб'єкта з хворою психікою. Висловлювалася й така думка (В. Шкловський), що, оскільки жодна з мислимих мотивацій головної події роману повною мірою Достоєвського не влаштовувала, він зрештою й зібрав усі ці мотивації докупи...

Проте якщо розглянути дане питання під кутом зору діалек¬тичного взаємозв'язку цілей і засобів (як це було зроблено го¬ловним чином у працях Ю. Ф. Карякіна), неважко переконатися, що в розвитку «ідеї» Раскольникова, як її подано в романі, існує певна послідовність. До моменту скоєння злочину і навіть деякий час по тому в роздумах-рефлексіях Раскольникова переважають міркування абстрактно-філантропічного характеру, пов'язані з палким співчуттям до матері й сестри, до Сонечки, Катерини Іванівни, з гострим бажанням щастя і справедливості для всіх. Аби випробувати свою здатність служити цій благородній справі, ска¬зати «своє слово» в боротьбі за щастя людей, Раскольников, як йому уявляється, і скоює свій непоправний учинок. Проте жахлива реальність убивства, кров, «переступити» через яку Рас¬кольников так і не зміг, крок за кроком підводять його до розуміння справжньої суті власної ідеї, власної нав'язливої мети. За всіма законами трагічного жанру відбувається очисне само¬пізнання – й у хвилину граничної відвертості Раскольников, забувши про всі «благородні» виправдання, щиро зізнається Со¬нечці: «Не для того я вбив, щоб, одержавши кошти і владу, зробитися благодійником людства. Дурниці! Я просто вбив; для себе вбив, для себе одного: а там чи став би я чиїмось благодій¬ником чи все життя, немов павук, ловив би всіх у павутиння й з усіх живі соки висмоктував, мені, тієї хвилини, все одно мало б бути!.. Мені про інше треба було дізнатися, інше штовхало мене під руки: мені потрібно було довідатись тоді, і якомога швидше довідатись, воша я, як усі, чи людина? Зможу я переступити чи не зможу! Наважусь нахилитися і взяти або ні? Тремтяча я твар або право маю...»

Така ось прірва може розверзтися між уявленнями людини про власні цілі й ідеї і їхньою достеменною суттю...

Втім, якщо перейти від особистого до загальноісто-ричного масштабу, вражаючим прикладом справжньої діалектики цілей і засобів (яка посідає, до речі, помітне місце в марксистській етиці) став сам комуністичний експеримент, що його пережило людство у XX ст. З одного боку, практика соціалістичного і комуністич¬ного будівництва й ті жорстокі засоби, без яких вона не могла обійтися, з повною наочністю виявили сутнісні недоліки вихідних ідей та ідеалів марксизму, котрі запалювали революційним ентузіазмом його численних прибічників. З іншого – подальша еволю¬ція тих самих засобів, притаманна їм власна логіка розвитку досить послідовно вели й до підміни згаданих вихідних марксистських ідеалів потаємними, зате більш реальними цілями самоствердження правлячої верхів¬ки, забезпечення її нероздільного панування тощо. Як перший, так і другий процеси наклали глибокий відби¬ток на історичну дійсність.