Західноєвропейські зачіски і костюми XVII століття

Відповідно до особливостей суспільно-економічного розвитку Західної Європи в XVII ст. видозмінювалось і мистецтво. Поступово формувався новий художній стиль, тісно пов'язаний з піднесенням абсолютної монархії, а також, почасти, і з контрнаступом католицизму, стиль зародився в папському Римі, а потім дуже поширився (головним архітектурі й прикладному мистецтві) в багатьох європейських країнах. Він дістав назву бароко, що означає — «незвичайний», «дивовижний», оскільки художні принципи стилю незвично порушували усталені принципи й традиції мистецтва Відродження. Переслідуючи в основному мету прославлення абсолютизму й могутність централізованої національної держави, звеличення особи короля і панівного класу— дворянства, намагаючись підтримати мистецтвом авторитет верховної церкви створенням навколо них ореолу пишноти, блиску й розкоші, стиль б мав вразити, схвилювати уяву глядача. Для цього він вдавався до підвищеної динамічності пластичних форм, до емоційної піднесеності й насиченості образів, до патетичної і навіть екстатичної виразності, до надмірної декоративності, пишноти, нагромадження різних прикрас, до посилення мальовничості, гри світлотіні та ефектів. У зв'язку з цим для стилю барокко характерні неспокійні лінії, обриси, подрібнені впадинами й опуклостями поверхні, надмірна деталізація. Декоративне оздоблення часто не підкорялося конструкції предмета, втрачало Із формою і призначенням речі і вироджувалися на самодостатній засіб підсилення зовнішньої ефектності, пишноти, розкоші.

Хоч стиль барокко й не вичерпуювних напрямів у мистецтві XVII ст., однак у галузі прикладного мистецтва безперечно, належала першість. Крім того, саме стиль барокко був найтісніше пов'язаний з абсолютизмом — характерним соціальним явищем XVII ст. Він являв собою придворне мистецтво, що відображало ідеологію дворянства. Що ж до класицизму, то, хоч він виник лише в другій половині XVII ст. і коло його впливу було обмежене насамперед літературою, живописом і архітектурою, все ж він вніс свої риси і в прикладне мистецтво, особливо у Франції та Англії. Ці риси, пройняті духом раціоналізму, зводилися переважно до спокійної гармонії, ясності, їй й суворості форм, урівноваженості частин і стриманої декоративності.

Чоловічі костюми

Після тривалого періоду чоловічу сорочку знову почали показувати. Сорочка виглядала вже й у поздовжніх розрізах рукавів більшості франко-голландських колетів, поміж їх полами унизу, коли вони були застебнуті тільки вгорі. Навмисна демонстрація сорочок викликала бажання зробити їх пишнішими, красивішими, через те їх частіше шили з дорожчих, легких тканин — тонкого полотна й батисту. Наприкінці першої половини XVII ст. виникло навіть спеціальне ліпне оздоблення сорочок у вигляді гофрованих або плісированих оборок у трикутниках — на грудях і на вороті; воно виявилось попередником майбутнього жабо (зоба).В народі сорочки були з відкладними комірцями, а прості манжети — пришиті безпосередньо до рукавів. У середовищі панівних верств суспільства переважали окремі відкладні, неодмінно білі комірці з внутрішніми бортами, загнутими всередину за стійки сорочок, і шнурки-зав'язки з китицями на кінцях, які підв'язували навколо шиї. Найпростіші відкладні комірці були полотняними або батистовими; їх носили насамперед військові, буржуазія, а також духівництво. Полотняні комірці, оздоблені по краю мереживом, що створювало бордюр різної ширини, були популярні серед дворянства і верхівки буржуазії. Суцільні мереживні комірці побутували майже винятково серед кіл придворної знаті та у франтів (мал. 63 е). Всі комірці здебільшого розходилися спереду трикутником, нерідко з дуже широко розсунутими краями. У пізніх формах, навпаки, спостерігалося зближення країв ^ до майже цілковитого зімкнення (мал. 63 б). Майже зімкнений і водночас дуже високий, простий, але без мереживного оздоблення комірця, що охоплював шию ніби конусом, носили англійські пуритани, особливо індепенденти під час революції; він здобув назву коміра Кромвеля (мал. 63 е). Комірці були різних розмірів: невеликі, відносно вузькі, до половини плечей і дуже великі, широкі, які часто цілком прикривали плечі й навіть спускалися за їх край або стирчали. Такі комірці дістали назву коміра Ван-Дейка (мал. 63 в). На початку розглядуваного періоду і приблизно до 1630 року подекуди зустрічався й комірець пізнього іспанського типу, вірніше, перехідних його форм,— напіввідкладний або напівстоячий, схожий на ротонду, і м'яка, майже не накрохмалена брижа, що спадала на плечі. До 1630 p., а в Іспанії й дещо пізніше, носили ще іспанського типу колеги з помітно спущеною донизу лінією талії — трохи вищою ззаду (мал. 58 а), з загостреними басками й буфовани вгорі рукавами. Такі колети часто виготовляли із смуг тканини (переважно узорчатої), нашитих на підкладку рядами, що змикалися. Місцями (найчастіше вгорі) смуги не зшивали, і вони не прилягали щільно до підкладки, завдяки чому поміж ними утворювалися вузькі просвіти: крізь них і виглядала підкладка (мал. 58 в). Ці просвіти нагадували колишні розрізи, до яких почали звертатися все рідше й рідше. Серед нових форм колетів, типових для періоду 1625—1650 pp., спостерігалося два основних види: колет з баскою та суцільнокроєний колет без баски. Перший, більш ранній, дуже поширений до 1640 p., мав середню, приблизно до стегон, довжину. Баска була поділена на окремі лопаті (здебільшого шість), не зшиті поміж собою, які заходили одна на одну, ніби луска (мал. 58 а, в). Другий у нарядних костюмах дворян середини періоду (1635—1645) довжиною сягав стегон (мал. 58 б).

Буденні колети, насамперед у костюмах буржуазії та в костюмах рядових воїнів, були довшими, завдовжки нижче стегон; ззаду, а іноді і з боків нижче талії вони мали розрізи (мал. 58 г). Ці колети були ніби попередниками майбутніх камзолів.