Фінансова індустрія: проблеми розподілу регулюючих функцій

Реформування власності в Україні зумовило створення індустрії цінних паперів. За звичай, діючі ринки цінних паперів дозволяють досягти ефективної акумуляції вільних коштів та перерозподілу фінансових ресурсів на користь найбільш перспективних суб’єктів господарювання. Практики державного регулювання індустрії цінних паперів в Україні не було, і довелося запозичувати досвід інших країн. Відповідно до Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні“ ринки цінних паперів регулюються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Комісія створила досить фундаментальну систему нормативного регулювання та систему ліцензування професійних учасників індустрії цінних паперів.

У відповідності до ЗУ “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” запроваджується новий державний регулятор - спеціальний уповноважений орган виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг.

Відповідно до ст. 21 ЗУ “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється:

•щодо ринку банківських послуг - Національним банком України;

•щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів - Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку;

•щодо інших ринків фінансових послуг - спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг.Кожному із зазначених вище трьох державних регуляторів відповідними законами надаються певні повноваження (таблиця).

Таблиця

Однією з проблем є розподіл повноважень між державними органами щодо ліцензування суб'єктів та повноважень щодо регулювання ними певних видів послуг. Так, поряд з повноваженнями зазначених вище державних органів відповідно до ст.3 ЗУ Про ліцензування певних видів господарської діяльності ліцензія є єдиним документом дозвільного характеру, який дає право на зайняття певним видом господарської діяльності. Під дію цього закону, зокрема, підпадають такі види господарської діяльності (ст.9) як пересилання грошових переказів, страхова діяльність, професійна діяльність на ринку цінних паперів. Із сфери дії цього закону виключені банківська діяльність та діяльність з надання фінансових послуг, ліцензування яких здійснюється згідно з ЗУ "Про банки і банківську діяльність" та "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг". Нагляд, контроль та ліцензування страхової діяльності відповідно до ЗУ "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" повинен здійснювати спеціальний уповноважений орган виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг. Однак, відповідно до ст. 35, 36, 37 ЗУ "Про страхування" розробка нормативних і методичних документів з питань страхової діяльності, видача ліцензій, державний нагляд за страховою діяльністю на території України та застосування заходів впливу здійснюються Міністерством фінансів України. Згідно із ст.42 ЗУ “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” контроль за проведенням переказу грошей здійснює Національний банк України. Повноваження щодо регулювання клірингу взагалі віднесені до компетенції усіх трьох державних органів. Крім того, необхідно врахувати наявність в Україні фінансових компаній, діяльність яких буде підпадати під регулювання з боку різних державних органів.

Постійним застосуванням у законах норми: “до приведення законодавства у відповідність з цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону” усіх проблем одразу не вирішити. Їх вирішення має ґрунтуватися на аналізі українського досвіду регулювання і досвіді розвинутих країн, на наявності фахівців, здатних розробити таку систему регулювання, яка зможе ефективно впроваджувати економічну політику держави.

Вирішення проблеми чіткого і зрозумілого розподілу повноважень між державними органами стане важливим кроком для створення ефективної системи регулювання фінансовою індустрією.

Іншою проблемою регулювання фінансової індустрії є зменшення уваги до ринкового саморегулювання. Мова йде про організаторів торгівлі та інші інфраструктурні інститути. Завдяки їх існуванню в розвинутих країнах досягається ієрархічність регулювання і, фактично, зменшення витрат держави на здійснення функцій держрегулювання. Ефективніше контролювати діяльність ринку або Центрального депозитарію, які в свою чергу на технологічному рівні регулюють діяльність своїх членів або, відповідно, учасників облікової системи.