Борис Олійник

індивідуальності.

Громадянська його лірика майже зав¬жди йде від особистості автора, від його ліричного переживання (загальних, без¬особових декларацій він здебільшого уни¬кає). Відповідно до цього і лексичний

соковитістю та змістовністю, багатоша¬ровістю вислову, і стилістика художнього мовлення проста, прозора, гнучка, і смис¬лові й емоційні переходи від зображення до вираження найчастіше природні, психологічно обумовлені, як, наприклад, у за- композиційній замкнутості циклу: на повершальній строфі «Кредо»:Гуде планета в буднях, як вокзал, Встають проблеми, тихі і великі. Рішуче написав в анкеті віку: «Я — комуніст».

І цим усе сказав.9

Зрілий досвід Олійника-поета і грома¬дянина вагомо заявляє про себе в публі¬цистичному «Триптиху пильності», в тако¬му ж чілійському триптиху «На тривож¬ній струні». В останньому, вдавшись до художньо-умовної форми розмови з Пабло Нерудою, автор утверджує ідею незлам¬ної солідарності трудящих у боротьбі з фашизмом минулих і нинішніх часів.

У збірці «Заклинання вогню» (1978) поет вмістив цикл віршів «Від Білої хати до Білого дому...», в основу якого лягли враження від його перебування в США у складі делегації Української РСР на XXX сесії Генеральної асамблеї ООН. І хоча автор не прагнув у невеличкому циклі подати різноаспектне зображення американської дійсності, одначе тут знай¬дено чимало влучних штрихів для її ха¬рактеристики.

Слід віддати належне спостережливос¬ті, гостроті громадянського бачення, вияв¬леним поетом у віршах «В рамі приці¬лу», «Прометей приручений», «Про чер¬ги». В них він виступає як аналітик і ви¬кривач буржуазного суспільства, непри¬миренний до лжедемократії, лицемірства, політичного ошуканства тощо. В щедрому на гострі афоризми вірші «В рамі приці¬лу» йдеться про «пристріляну зону», що пролягає перед поняттям «моє» і що її не може порушити навіть президент — він сам ревно служить великому капіталу, постійно перебуваючи під його контролем, точніше кажучи — «в рамі прицілу».

У циклі віршів «Від Білої хати до Біло¬го дому...» бачимо окремі суто олійників-вські художні особливості. Перша з них полягає в тому, що автор чутливо й май¬стерно змінює регістри, тембри та ритми свого мовлення, досягаючи таким чином поліфонічності ліричного виразу теми. Друга особливість бачиться в строгій про¬думаності та викінченості форми, зокрема,

на чатку йдеться про знайомство з чужим світом, а наприкінці — про рідну землю і силу її тяжіння, про жадане повернення на Батьківщину.

Чіткість розгортання ліричної теми ха¬рактерна й для інших циклів Олійника — «Сковорода і світ», «Досвід», «На лінії тиші», «При гончарному крузі. Олесеві Гончару», «Сиве сонце моє. Пам'яті ма¬тері».

Поетові однаково добре вдаються вір¬ші монологічного характеру з їх сповідя¬ми, деклараціями, і вірші епічно-оповідні, де ті чи інші істини відкриваються в ре¬зультаті осмислення різних колізій і ви¬падків з життя. Для творів першого роду характерний вірш-роздум «Був чоловік... І — нема...», пройнятий щемким болем за людину, яку забирає невблаганна смерть: «Літо й весна — по колу. А чоловіка — нема... Страшно не те, що нема, А що й не буде ж ніколи!». Вдумливим і оригі¬нальним майстром постає Олійник і в по¬езії «Погоня... І постріл...», витриманій у дусі фольклорної притчі, і в притчевому, виконаному з тонким відчуттям іронічно-сатиричних засобів вірші «Між людей у будні й свята...», де психологічний порт¬рет «героя» вражає майстерно відтворе¬ним холодом байдужості, душевного спу¬стошення, бездуховності.

Притчевість загалом характерна для творчості Б. Олійника. Вільно почуваю¬чись у розгортанні сюжету, вибагливо опрацьовуючи композицію кожного твору, він вдало використовує форму віршовано¬го інакомовлення для вирішення акту¬альних ідейних завдань. Поетові притчі — це здебільшого художні роздуми про лю¬дину в системі її історично-соціальних зв'язків, про набуті попередніми поколін¬нями моральні уроки, що входять у ду¬ховний світ сучасності й збагачуються її досвідом.

Поет художньо відтворює і осмислює цілу систему поглядів на містке понят¬тя — Дорога. І найперше важливо відзна¬чити, що на шляхах утвердження добра не забувається найменша людська доля, якщо вона — справді людська. У розпо¬віді про долю сільської трудівниці баби Катерини говориться начебто про «окре¬мість» та «малість» її життя, водночас нагадується і про те, «Що чотири шляхи почались у дворі...» В материнській пам'я¬ті — чотири дороги, хай швидше навіть малі стежини, але й вони не одмежовані од великої дороги: «Невисока їхня орбі¬та Починається з-під воріт. Та по них не¬порочні діти Йдуть безпечно в широкий світ».