Ольга Кобилянська

«В неділю рано зілля копала...» — один з найпоетичніших і найлі-ричніших творів О. Кобилянської, хоч він і сповнений глибокого драматизму. Ліричного характеру значною мірою йому надають оду¬хотворені письменницею картини природи, якими вона досягає вели¬кого емоційно-художнього впливу на читача, поетичні інтонації її мови.

Подальша творчість письменниці проходила в умовах лихоліття першої світової війни, яка трагічними акордами відбилася не лише в прозі О. Кобилянської, а й О. Маковея, В. Стефаника, Марка Че¬ремшини, Катрі Гриневичевої та інших письменників, в умовах бо¬ярсько-румунського поневолення краю, коли українська культура, зокрема література, переслідувалася, заборонялася. Ті суворі випро¬бування, що випали на долю письменниці, позначилися на її творчос¬ті. Роздуми й переживання періоду першої світової війни знайшли своє художнє відбиття в нарисах та оповіданнях «Юда», «Лист засу¬дженого на смерть вояка до своєї жінки», «Сниться», «Назустріч долі», «Зійшов з розуму», написаних 1915—1923 рр., що силою свого трагізму не поступаються новелам антивоєнного циклу Василя Сте¬фаника й Марка Черемшини.Письменниця шукала свого підходу до зображення картин народ¬ного горя, часто вдаючись до такого художнього засобу, як сповідь-самовираження героя, що надає її творам життєвої безпосередності, емоційної наснаженості. Формою епістолярного жанру О. Коби¬лянська майстерно скористалася в творі «Лист засудженого на смерть вояка до своєї жінки». Цей художній документ з часу війни не можна читати без глибокого хвилювання. Сповідь засудженого на смерть безневинного солдата-українця австрійської армії вражає нас трагіз¬мом, приреченістю долі. Крізь призму сну (до цього засобу письмен-

13

ниця зверталася неодноразово) прорізаються, ніби висвітлені про¬жектором крізь темінь ночі, жахливі картини воєнної дійсності, на¬ближаючи страшний кінець воїна, засудженого до розстрілу «за зра¬ду». І тяжкий сон, і страшні картини реальної дійсності — все злива¬ється в цьому творі у єдину цілість, переростаючи в посмертний реквієм за живим ще солдатом. Пафос твору — в осудженні людино¬вбивства, війни, зокрема австро-угорських військових інституцій, їх кривавої жорстокості. Заглиблюючись у психологію людини, прире¬ченої на смерть, замислюючись над трагічною долею цієї жертви війни, О. Кобилянська осуджує суспільну несправедливість, націо¬нальний гніт. Воїна-українця, який не знає німецької мови, судить австрійський польовий суд, не бажаючи слухати його виправдань: «Я хотів боронитися, але не розумів добре їх мови, так само, як і вони моєї не розуміли. Воєнний суд невмолимий, скорий, як вогневий кріс. І я, і моя матірня мова — ми обоє втратили нараз грунт під нога¬ми»,— з невимовним болем сповіщає засуджений на смерть дру¬жині в своєму останньому листі.

Інший характер має драматичний символічний ескіз «Сниться». Перед читачем постають дві пристані; одна — із змученими війною, нелюдськими стражданнями солдатами; друга — із жінками та діть¬ми, що в розпуці чекають з фронту своїх чоловіків, батьків, братів. І одні, й другі — страдники, жертви ненаситного молоха. Крізь але¬горичний серпанок оповіді, завуальовані символікою образи просту¬пає, як світло з тьми, утверджувана письменницею ідея минучості воєнного лихоліття, перемоги розуму над силами безумства. Крізь гук гармат могутньо лунає заклик матерів, дружин і дітей до воїнів — швидше вернутися до мирної праці. Відповідь: «Ми вернемося...», «Ми будемо»— сповнена віри в мир, у безсмертя народу.

Надбанням антивоєнної прози О. Кобилянської є оповідання із символічною назвою «Назустріч долі». В центрі твору — образ дівчи¬ни Настки, її роздуми й переживання під час війни, глибокий душев¬ний потяг до свого рятівника — солдата російської армії, українця 3 Наддніпрянщини. Оповідання пройняте почуттям любові до єди¬нокровних братів-наддніпрянців. У свідомість малої Настки входить український степ, народжується почуття духовної спорідненості з ним. «Мала Настка думає про степ, про багато, багато зір на небі, про місяць, що пливе поволі або не рухається, думає про свого спаси-теля...» з Наддніпрянщини. З цією думою йде назустріч своїй долі.

У 20—30-і рр. письменниця далі розробляє соціальні та морально-етичні теми з життя буковинського селянства. Одним з кращих творів цього періоду є велике оповідання, що тяжіє до жанру повісті,— «Вовчиха». В ньому авторка проникливо показала, як приватна влас¬ність в умовах капіталістичного ладу згубно впливає на людину. Центрі твору образ «твердої як камінь» Зої Вергер, яка в гонитві за

19

наживою втрачає здоровий глузд, стає вовчихою для власних дітей. Зої Вергер протистоїть у творі її дочка Санда — поетична натура, у якої приватновласницька мораль не змогла заглушити людських по¬чуттів. Оповідання «Вовчиха», засуджуючи темні сторони селянсько¬го життя, зумовлені соціальною дійсністю, викриваючи згубну владу землі, вияскравлювало кращі риси народного характеру. Оповідання свідчило про те, що, незважаючи на матеріальну й моральну скруту, на переслідування румунської політичної поліції сигуранци, пи¬сьменниця і в цей час працювала плідно, створювала життєво правди¬ві образи.