Ольга Кобилянська

10

Перед читачем розгортаються — крізь призму світобачення го¬ловної героїні твору — сцени життя і побуту різних прошарків того¬часної буковинської інтелігенції, постають її представники — і ті, хто замислюється над проблемами соціального буття, і такі, що за своєю внутрішньою суттю є ретроградами, виразниками заскорузлості й регресу в суспільному житті. Найбільш виразно, психологічно об¬грунтовано О. Кобилянська вималювала образ Наталки Верковичівни, котра, як і Олена Ляуфлер, зазнає болючих розчарувань, страждає від несприятливих обставин, але не занепадає духом, вірить у високе призначення людини, прагне до якнайширшого вияву своїх багатих духовних сил, висловлює сміливі — як на той час — думки про при¬значення та обов'язок людини, зокрема жінки. Вона відчуває, що «не підкладе ніколи голови під колеса буденної потуги, котра своєю милостинею зневажає женщину і понижає». Засобами психологічно¬го аналізу, вдаючись до форми щоденникових записів — своєрідної розмови героїні з собою,— О. Кобилянська розкриває світ думок і почуттів Наталки, яка не може змиритися з філістерськими погля¬дами на жінку, прагне вирватися з духовної неволі, сірої буденщини. В її образі письменниця втілює ідеал гордої, непокірної жінки-інте-лігентки, яка має відвагу відстоювати свої погляди, стверджувати думку: «Свобідний чоловік з розумом — се мій ідеал».

Щоправда, ідеал той був дещо абстрактний, не до кінця ясний як для героїні повісті «Царівна», так і для молодої письменниці. Про це, зокрема, свідчить друга частина твору, в якій наводяться міркування Наталки про час суспільного й національного відродження народу — важливі самі по собі, але значною мірою абстрактні, не одухотворені конкретною діяльністю на користь знедолених і скривджених. О. Ко¬билянська в мріях про розквіт духовних сил народу, про його «полу¬день», про якнайповніше виявлення скарбів душі кожної індивідуаль¬ності оминула таку необхідну передумову будь-якого розкріпачення людини, як знищення несправедливих суспільно-політичних відно¬син. У цьому виявилася слабкість позитивної програми «Царівни», як і деяких інших творів письменниці.

Проблеми, порушені в повістях «Людина» і «Царівна», цікавили письменницю й пізніше. В різних модифікаціях вони розробляються у таких великообсягових і помітних своїм ідейним змістом творах, як «Ніоба» (1905), «Через кладку» (1913), «За ситуаціями» (1914) та інших. Збагачуючи й урізноманітнюючи портретну галерею жінок, які шукають щастя, прагнуть бути корисними народові, О. Коби¬лянська сприяла формуванню народної інтелігенції, утверджувала людську гідність особистості. Письменниця прагнула моделювати об¬рази і типи, які своїми ідеалами піднімаються над сірою буденністю, ламають заскорузлі звичаї й традиції, шукають сенсу буття. Духовні пошуки позитивних героїв Кобилянської з інтелігентського середо-

11вища співзвучні з прогресивними віяннями в галузі суспільного й культурного життя кінця XIX — початку XX століття, більшою чи меншою мірою відбивають характерні риси становлення й розвитку інтелігенції на західноукраїнських землях даного періоду.

Основний, найпродуктивніший період творчості О. Кобилянської припадає на другу половину 90-х і 900-і рр. Письменниця в цей час створює багато новел, оповідань, повістей, нарисів, що приносять їй визнання і на Україні, і за її межами — в Росії, Болгарії, Німеччині та інших країнах. Поряд з великими оповідними формами (повість) вона розробляє жанри «малої» прози — соціально-психологічні опо¬відання з життя буковинських селян («Банк рустикальний», «У св. Івана», «На полях»), настроєві психологічні образкй («Жебрачка», «Покора»), лірико-драматичні малюнки пейзажного характеру («Бит¬ва», «Під голим небом»), філософські діалоги («Він і вона»), алего¬ричні поезії в прозі («Рожі», «Акорди», «Там звізди пробивались»), афористичні мініатюри.

Розширення ідейно-тематичного діапазону прози О. Кобилянської пов'язане з дальшим розвитком таланту, поглибленням реалістичного начала в творчості письменниці. В другій половині 90-х рр. вона, з одного боку, шукає нового підходу до зображення теми інтелігенції («Аристократка», «Уаїзе теіапсоіідие», «ІтрготрШ рпапіазіе»), з іншого — дедалі глибше проникає в соціальні, морально-етичні про¬блеми села, досягаючи в цій суспільній сфері найвищого художнього апогею в повісті «Земля». Письменницю ваблять образи мужніх, ви¬соких духом жінок, романтичні, артистичні натури. Так, у новелі «Аристократка» вона змальовує сумну долю жінки з високих суспіль¬них сфер, яка, уникаючи політичних переслідувань, змушена емігру¬вати за кордон, де зазнає тяжких поневірянь, але гідно несе свій тяж¬кий хрест. «Доля кепкувала собі з неї, зневажала її, але зломити — зломити не змогла»,— говорить письменниця. Аристократизм «ари¬стократки» не має нічого спільного із погордою до простих людей. Во¬на пишається своїми славними предками, але це не заважає їй з при¬хильністю ставитися до простих людей. «Кождий селянин, кожда жін¬ка в селі знали і шанували її; для кождого мала пораду й щире слово».

О. Кобилянська пристрасно любила музику, мистецтво взагалі. В кількох оповіданнях та новелах вона майстерно змалювала тала¬новиті мистецькі натури. Очевидно, маючи на увазі ці твори, пи¬сьменниця в листі до О. Маковея від 17 лютого 1898 р. зауважувала: «...Я думаю, що моя заслуга се та, що мої героїні витиснули вже або бодай звернуть на себе увагу русинів (тобто українців.— Ф. П.), що побіч дотеперішніх Марусь, Ганнусь і Катрусь можуть станути і жін¬ки європейського характеру, не спеціально галицько-руського» '. Зо-