Страхування вкладів фізичних осіб: практика та шляхи її вдосконалення
дрібні вкладники, значна частка яких належить до соціально незахищених верств населення, неспроможні самостійно правильно оцінити стан справ на ринку банківських вкладів і фінансову стійкість банків, а отже, прийняти економічно виважені рішення.
Важливе місце в системах страхування вкладів відведено джерелам формування коштів, необхідних для страхових виплат. Існує два способи формування таких коштів: перший пов’язаний із заздалегідь створюваним страховим фондом, з якого здійснюються платежі за вкладами в разі їх недоступності; другий передбачає, що страховий фонд не створюється, а кошти починають акумулюватися лише за виникнення потреби у страхових відшкодуваннях вкладів. В останньому випадку суттєвим є те, щоб надходження таких коштів було гарантованим і достатнім для покриття зобов’язань банку (чи банків), у якого вклади стали недоступними.
Попереднє створення фонду страхування сприяє підвищенню довіри до системи страхування загалом. Це, зокрема, пояснюється оперативнішим порядком відшкодування системою страхування вкладникам втрат. Більше того, суттєво знижується рівень витрат, пов’язаних з формуванням фонду страхування та питанням банкрутства банків.Вирішуючи питання про джерела формування фонду страхування, слід ураховувати таке. По-перше, вони повинні бути достатніми, щоб забезпечити відшкодування втрат за вкладами. По-друге, потрібно зважати на ступінь ризику конкретного банку, оскільки чим ризиковіша діяльність конкретного банку, тим більша вірогідність появи у нього проблем із виконанням зобов’язань перед вкладниками. З огляду на це такі банки повинні сплачувати вищі страхові внески, ніж банки, що ведуть зважену ризикову політику. Однак на практиці досягти взаємозв’язку між розміром страхових внесків і ризиковістю діяльності конкретного банку дуже важко. Це пов’язано зі складністю об’єктивного визначення ступеня ризиковості діяльності конкретного банку, значною трудомісткістю та наявністю висококваліфікованих фахівців. Тому доцільно, на наш погляд, використовувати економічні нормативи, застосовувані органами банківського регулювання та нагляду, зокрема, норматив адекватності регулятивного капіталу (норматив платоспроможності банку).
Диференціація розміру страхового внеску залежно від рівня ризиковості банку дає змогу зменшити розміри субсидіювання проблемних банків фінансово стійкими, однак не ліквідує прагнення банків до проведення занадто ризикових операцій. Запобігання занадто ризиковим операціям має досягатися комплексом заходів, серед яких, зокрема, —участь у системі страхування лише фінансово стійких банків та ефективність банківського регулювання і нагляду.
Варто також зауважити, що розмір і джерела страхових відшкодувань мають ураховувати реалії економіки та банківської системи. Адже чітко визначений розмір страхових внесків для окремих банків (особливо фінансово слабких) може бути непосильним чи суттєво вплинути на їх фінансову стійкість. Так, чистий прибуток банків України зменшився з 1076 млн грн. у 1996 р. до 513 млн грн. у 1999 р. У доларовому еквіваленті зменшення становило 424 млн дол. США (за середнього за період курсу гривні до долара: у 1996 р. — 1,8295 грн.; у 1999 р. — 4,1304 грн.). За 2000 р. банки мали збитки на 30 млн грн., а за 2001 р. — чистий прибуток на 530 млн грн. Капітал банків у гривневому обчисленні збільшився з 3156 млн грн. у 1996 р. до 7854 млн грн. у 2001 р., однак у доларовому еквіваленті знизився відповідно з 1671 млн дол. США до 1482 млн дол. США.
Отже, за визначення джерел формування та розміру страхових внесків необхідний зважений підхід. Як доводить практика, без участі держави жодна система страхування вкладів (особливо країн з перехідною економікою) не здатна відшкодувати втрати, пов’язані з неспроможністю банків виконати свої зобов’язання перед вкладниками. Початковий внесок держави стає основою для створення фонду страхування вкладів. В Україні початковий внесок держави становив 20 млн грн. і був зроблений Національним банком України. Комерційні банки сплатили початковий збір до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб в розмірі 1 % від зареєстрованого статутного капіталу. Нарахування регулярного збору до фонду здійснювалося банками до 24 жовтня 2001 р. раз на рік у розмірі 0,5 % від загальної суми вкладів за станом на 31 грудня року, що передує звітному. В разі недостатності коштів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб для виконання ним у повному обсязі своїх зобов’язань перед вкладниками передбачено сплату банками до нього спеціальних зборів, максимальний розмір яких не повинен перевищувати розміру щорічного регулярного збору.
Визначення початкового збору у процентах від зареєстрованого статутного капіталу викликає зауваження, оскільки згідно з економічною сутністю та законодавчим визначенням він має принципово інше призначення, а його розмір ніяк не залежить від розміру залучених банком вкладів. Окрім того, видається неправомірною норма, за якою Адміністративна рада фонду приймає за погодженням з НБУ рішення щодо запровадження внесення спеціального збору банками. Адже відповідно до чинного законодавства встановлення податків і зборів є прерогативою Верховної Ради України.
В економічно розвинених країнах регулярні внески значно нижчі, ніж у постсоціалістичних країнах і країнах з нестабільною економікою. Так, в Японії вони становлять 0,008 % на рік, в Іспанії — 0,12 %, Туреччині — 0,3 %, Канаді — 0,1 %, Німеччині — 0,03 %, тоді як у постсоціалістичних країнах — від 0,1 % до 0,6 % від суми депозитів на кінець року [58, c.134—137].