Страхування вкладів фізичних осіб: практика та шляхи її вдосконалення

У разі банкрутства банку ліквідаційна комісія повинна була розрахувати максимальний розмір відшкодування одному вкладникові, що визначався шляхом ділення суми коштів фонду страхування на кількість вкладних рахунків. Вкладник не міг отримати відшкодування, що перевищувало його вклад.

Зазначений порядок формування та використання фонду страхування вкладів фізичних осіб викликає низку зауважень. По-перше, щодо визначення початкового внеску виходячи зі сплаченого статутного капіталу, а розміру регулярних внесків — залежно від залишків вкладів фізичних осіб на квартальні дати. Ос¬кільки певні банки, маючи значний розмір статутного капіталу, не працювали активно з населенням, то такий підхід фактично є зрівнялівським. По-друге, Національний банк України тим самим відсторонювався від створення страхового фонду у вигляді незалежної юридичної особи, яка самостійно розпоряджається наявними коштами і вкладає їх не лише в державні облігації, а й в інші прибуткові активи, сприяючи підвищенню рівня збереження цих коштів. По-третє, створювався не загальний страховий фонд, а множина страхових фондів конкретних банків, сформованих за рахунок коштів цих банків. По-четверте, формування страхового фонду у формі державних цінних паперів призводить до того, що кошти вкладників-інвесторів використовуються неефективно, оскільки передаються до бюджету і використовуються переважно на споживання, а не на продукування.

У подальшому, продовжуючи роботу з удосконалення механізму страхування вкладів фізичних осіб, НБУ постановою від 4 квітня 1997 р. передбачив створення банками резервів коштів за вкладами фізичних осіб через придбання державних цінних паперів із переданням їх Національному банку на зберігання. У зв’язку з цим дію Тимчасового порядку формування комерційними банками фонду страхування вкладів фізичних осіб було призупинено.

10 вересня 1998 р. Президент України підписав Указ «Про заходи щодо захисту прав фізичних осіб — вкладників комерційних банків України», яким було затверджено також Положення про порядок створення Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, формування та використання його коштів. На виконання цього Указу Кабінет Міністрів України та Національний банк України спільною постановою затвердили Положення про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб. Зазначимо, що захист інтересів вкладників банків — це ширше поняття, ніж гарантування чи страхування вкладів. Система захисту включає, крім страхування, інші складові, зокрема: банкрутство проблемного банку з наступною виплатою вкладів їх власникам; злиття або приєднання проблемного банку до більшого та фінансово стійкого банку; санацію проблемного банку шляхом надання стабілізаційних кредитів і/або поручительств за нього; переведення державою в проблемні банки рахунків державних підприємств або підприємств галузей економіки, які жорстко регулюються державою. Тому Фонд гарантування вкладів фізичних осіб за своєю суттю скоріше є страховим. Для фінансового оздоровлення проблемного банку його кошти використовувати не можна. Крім того, зазначене Положення передбачає використання коштів фонду лише на відшкодування вкладів.Зауважимо ще на одному нормативному документі НБУ. З метою створення додаткової системи страхування вкладів фізичних осіб, а також у зв’язку з ненакопиченням достатніх коштів для виконання своїх функцій Фондом гарантування вкладів фізичних осіб постановою Правління Національного банку України від 22 лютого 1999 р. № 72 було затверджено Порядок формування комерційними банками спеціального фонду страхування вкладів фізичних осіб. Згідно з цим Порядком усі банки, що мали ліцензію на залучення вкладів фізичних осіб, повинні були створити спеціальний фонд страхування вкладів фізичних осіб у розмірі 10 % від суми вкладів (станом на 1 березня 1999 р.). Кошти до цього фонду мали надходити за рахунок придбання банками державних цінних паперів і передання їх на зберігання Національному банку України або шляхом перерахування грошових коштів на депозитний рахунок, відкритий в Національному банку України. Однак ця постанова НБУ була чинною недовго й вже 12 липня 1999 р. постановою за № 339 «Про визнання такою, що втратила чинність, постанови Правління Національного банку України від 22.02.1999 р. № 72» Правління Національного банку України відмінило її у зв’язку із законодавчою неврегульованістю формування та використання страхових фондів.

Варто наголосити, що відповідні системи захисту вкладів, запроваджені у більшості зарубіжних країн, відіграють важливу роль у зміцненні довіри населення до банківської системи. На початок 1999 р. банківські депозити підлягали захисту в 68 країнах, 52 з яких увели систему страхування після 1980 р., а 18 систем протягом 1980—1998 рр. зазнали значних змін [214, c. 20]. Відповідно до Директиви про гарантування депозитів Європейського Союзу від 30 травня 1994 р. асоційованим країнам необхідно включити у своє законодавство положення цієї директиви щодо гарантування депозитів, що має бути орієнтиром і для України. Ця Директива містить чітко визначені положення стосовно мінімального рівня покриття, сумісного страхування вкладників, типів вкладників, обов’язкової участі у програмі гарантування всіх кредитних інститутів тощо. Водночас передбачається самостійність прав країни щодо правового статусу гарантійних систем, можливості виключення з системи страхування окремих депозиторів чи депозитів тощо.

Захист інтересів вкладників є не єдиною причиною, що спонукає впровадження системи страхування депозитів. Ця система створює умови для вирішення кількох завдань: