Страхування вкладів фізичних осіб: практика та шляхи її вдосконалення
В умовах сучасної України проблема захисту вкладів посідає особливе місце. Враховуючи загальний стан економіки та банківської системи, вона включає в себе не лише економічні, а й політичні та соціальні аспекти. Це пов’язано з низкою причин, зокрема знеціненням грошових заощаджень, розміщених в установи Ощадного банку СРСР і державного страхування СРСР, що діяли на території України, а також у державні цінні папери. Негативно позначилася на економіці України та психології населення «діяльність» трастів, інвестиційних компаній та інших небанківських фінансових установ, а також окремих банків. Як доводить світова практика, неадекватність системи страхування вкладів (або її відсутність) не тільки не сприяє фінансовій стійкості банківської системи, а й створює загрозу стабільності економіки. Отже, проблема захисту вкладів залишається актуальною, суттєво впливаючи на формування ресурсної бази банків.
Спробу ввести в Україні систему страхування депозитів було зроблено на початку 1996 р., коли Національний банк України постановою від 31 січня 1996 р. № 19 схвалив проект положення «Про міжбанківський фонд обов’язкового страхування вкладів фізичних осіб». Низка положень цього документа викликала неоднозначну реакцію з боку банків. Зокрема, у проекті пропонувалося до 1 березня 1996 р. здійснити початкові внески до міжбанківського фонду в розмірі 1 % від сплаченого статутного капіталу під загрозою застосування до банку-порушника санкції у вигляді підвищення норми обов’язкових резервів. У подальшому передбачалося перерахування до страхового фонду чергових щоквартальних внесків у розмірі 0,5 % від залишків вкладів фізичних осіб на квартальну дату, допоки коштів не буде достатньо для компенсації вкладів у передбачених розмірах. При цьому розміри передбачалися такі: вклади в еквіваленті до 300 ЕКЮ підлягали 100 %-й компенсації, від 300 до 500 ЕКЮ — 80 %-й компенсації і понад 500 ЕКЮ — не підлягали жодній компенсації. Фонд планувалося створити як незалежну, фінансово самостійну, спеціалізовану організацію на засадах самоврядування. Додатково до страхового фонду банкам дозволялось створювати власні добровільні фонди страхування вкладів фізичних осіб. Банки, здійснивши внески до фонду, втрачали право власності на перераховані кошти, самі ж кошти могли використовуватися фондом тільки для компенсації коштів вкладникам і для інвестування у державні цінні папери. Однак постанову Національного банку України не було реалізовано — податкові органи виступили проти віднесення сум внесків до фонду на витрати банку, оскільки це значно зменшило б надходження до бюджету податків від банків. У свою чергу, вони запропонували формування страхового фонду за рахунок прибутку банків, що не знайшло підтримки в останніх.
Зіткнувшись з низкою проблем, НБУ оперативно переглянув свою позицію і постановою від 28 травня 1996 р. № 125 затвердив Тимчасовий порядок формування комерційними банками фон¬ду страхування вкладів фізичних осіб. Цим документом банки зобов’язувалися створити фонд страхування вкладів фізичних осіб за рахунок придбання ними державних цінних паперів (зі строками погашення 6, 9 і 12 місяців) і передання їх на зберігання Національному банку України. Придбані цінні папери повинні були передаватися НБУ на суму, яка відповідала залишкам вкладів фізичних осіб станом на 1.07.1996 р. У подальшому передання державних цінних паперів на зберігання Національному банку України передбачалося у разі збільшення загального розміру залишків вкладів фізичних осіб на квартальні дати. Іншими словами, зазначена постанова Національного банку України вводила 100 %-не страхування вкладів. Складно зрозуміти та пояснити, чим було викликано таке радикальне рішення. На той час більшість банків працювали переважно з короткостроковими облігаціями, що видно з розміщення облігацій внутрішньої державної позики (за строком обігу) за 1996 р. (табл. 5.5).
Таблиця 5.5
СТРУКТУРА РОЗМІЩЕННЯ ОБЛІГАЦІЙ ВНУТРІШНЬОЇДЕРЖАВНОЇ ПОЗИКИ (ЗА СТРОКОМ ОБІГУ) У 1996 р.
Строк обігу, дні6391182273364
Питома вага, %04429252Вклади населення слугують не стільки для придбання облігацій, скільки для здійснення банками кредитних та інших операцій і послуг. Зауважимо, що на прийняття Національним банком України цього рішення суттєво вплинув дефіцит бюджету. Однак реальний ефект від такого «поповнення» бюджету був би незначним. Вклади населення за 1996 р. становили 1227 млн грн., у тому числі в Ощадному банку України — 565 млн грн., або 46 % від загального обсягу вкладів населення, який планувалося звільнити від обов’язкового страхування. Доходи Зведеного бюджету за 1996 р. становили 30 142 млн грн., видатки — 33 759 млн грн., тобто дефіцит становив 3617 млн грн. Отже, вирішувалася, на наш погляд, проблема поточного поповнення бюджету шляхом примусового розміщення серед банків ОВДП, а не проблема захисту інтересів вкладників. Умови страхування вкладів були не привабливими для банків, особливо для тих, які працювали з фізичними особами. Вони негативно вплинули б на зацікавленість банків працювати з населенням, що зрештою негативно позначилося б на фінансовому стані більшості банків і банківської системи в цілому. Тому 24 червня 1996 р. Національним банком Украї¬ни до Тимчасового порядку формування комерційними банками фонду страхування вкладів фізичних осіб було внесено зміни, які містили окремі положення січневої (№ 19) постанови НБУ. Зокрема, банки з 1.07.1996 р. повинні були передавати Національному банку України державні цінні папери у розмірі 1 % від сплаченого статутного капіталу на цю дату. Починаючи ж з 1.10.1996 р. банки зобов’язувалися передавати до страхового фонду по 0,5 % від залишків вкладів фізичних осіб на квартальні дати й у держоблігаціях. Формування страхового фонду мало здійснюватися, допоки він не досягне рівня загальних залишків вкладів фізичних осіб.