Національна політика СРСР в роки перебудови
З метою виходу з кризового становища, забезпечення підви¬щення життєвого рівня народу України Верховна Рада республіки прийняла 3 серпня 1990 p. Закон "Про економічну самостійність Української РСР", де визначалися зміст, мета і основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, меха¬нізм господарювання, регулювання економіки й соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової системи.
Такими були основні риси суспільно-економічного життя Ук¬раїни в період перебудови. Ініціатори перебудови спочатку розгля¬дали її лише як метод прискорення соціально-економічного роз¬витку країни.
Але вже скоро стало очевидним, що успіх економічних перет¬ворень без серйозної реформи політичної системи неможливий. Для проведення такої реформи створювалися сприятливі умови, зокрема гласність, що набирали сили.
Нова політика — гласність була проголошена в січні 1987 р. на пленумі ЦК КПРС. Спочатку нерішуче, але згодом усе сміливіше в пресі, інших засобах масової інформації стали лунати критичні мотиви. У цей час лейтмотивом стало повернення "до ленінських норм" — надміфологізованої, ідеальної моделі соціалізму.
Рішенням політбюро ЦК КПРС було створено комісію з до¬даткового вивчення матеріалів, пов'язаних з репресіями, що мали місце в період ЗО—40-х і на початку 50-х років. Ця комісія у лютому 1988 p. дійшла висновку про фальсифікацію справ стосовно М.Бухаріна, О.Рикова та інших по так званому "правбтроцькистському блоку". Пізніше були реабілітовані учасники "московських проце¬сів" Г.Зинов’єв, Л.Каменев та ін.[2;166] Аналогічні комісії з реабілітації незаконно засуджених діячів науки і культури, військових керівників та рядових робітників і селян були створені в Києві та інших регіонах України.
В цей час багатьом людям довелося з великими зусиллями переборювати стереотипи у сприйнятті історії та сучасності.
В Україні, як і в інших республіках СРСР, після 1985 p. зажевріла надія на остаточний злам тоталітарного устрою, виникла можливість національного відродження.
Творча енергія мас після початку перебудови активізувалася. Повсюдно зростали рівень громадської свідомості людей, прагнення до пошуку нових шляхів розв'язання найрізноманітніших політич¬них проблем. Керівники партійних і радянських органів, які не виправдовували довір'я людей, потрапляли під вогонь критики. Саме під тиском невдоволення мас у ряді областей республіки були змушені піти у відставку перші секретарі обкомів партії, керівники деяких державних установ і великих підприємств.
У червні 1988 p. відбулася XIX Всесоюзна конференція КПРС, де виникла пропозиція щодо можливості поєднання посад перших секретарів партійних комітетів (районних, міських тощо) зі створю¬ваними посадами голів Рад. Вважалося, що це сприятиме активіза¬ції діяльності народного представництва. Таким чином, передбача¬лося пропустити місцевих партійних вождів через вибори, в перс¬пективі альтернативних. Номенклатурний партапарат, який погодився з цим рішенням, незабаром усвідомив, чим це йому загрожує, і добився його скасування. Там же, на конференції, був оголошений проект виборчої реформи, яка містила елементи альте¬рнативності, але разом з тим віддавала третину місць представ¬никам від "громадських організацій", фактично забезпечивши де¬путатські місця вищим партійним сановникам.Одним з основних напрямків демократизації суспільства було визнано принципове поліпшення діяльності Рад народних депута¬тів, які поєднували в собі функції законодавства, управління і контролю. Найважливішими етапами цього процесу стали вибори народних депутатів СРСР, Верховних Рад союзних республік та місцевих Рад народних депутатів.
Вибори народних депутатів СРСР відбувалися в умовах загос¬трення політичної боротьби. Перед виборами демократам вдалося вивести із складу ЦК КПРС за станом здоров'я, у зв'язку з досяг¬ненням пенсійного віку кілька десятків брежнєвських ветеранів. Після цього були проведені вибори кандидатів до Верховної Ради від громадських організацій, в тому числі 100 чоловік від КПРС, дещо менше — від комсомолу, профспілок, творчих спілок, вете¬ранських організацій та ін.[14;58] Своєрідним фільтром для "ненадійних" кандидатів мали стати окружні збори (проміжний етап у висуванні кандидатів у народні депутати), на яких більшість складали люди, підібрані партапаратом. Слід, однак, зауважити, що при загальному консервативному характері складу народних депутатів СРСР серед них виявилося чимало політиків, які виступали за радикалізацію реформ.
На І з'їзді народних депутатів СРСР, який розпочав свою роботу 25 травня 1989 p., розгорнулася запекла боротьба думок, не раз виникали протистояння, емоційні вибухи, давалася взнаки від¬сутність парламентських традицій. На з'їзді були сформульовані різні підходи щодо характеру, темпів і цілей "перебудовчого" про¬цесу, виникли перші ознаки майбутньої багатопартійності. У своїх виступах учасники з'їзду ставили найгостріші питання, з якими зіткнулося суспільство: політичні, економічні, соціальні, екологіч¬ні, духовні. Уже з самого початку роботи з'їзду стали створюватися депутатські групи, які з багатьох проблем дотримувалися проти¬лежних позицій. Першою заявила про себе міжрегіональна депу¬татська група, яка виступала з позицій радикального прискорення політичних і економічних реформ. Діяльність групи, критична спрямованість виступів її лідерів поставили її в становище фактич¬ної парламентської опозиції.