Замахи на життя Адольфа Гітлера
Він був високим (1 м 85 см), дуже струнким, 30-річним темноволосим і синьооким молодим чоловіком, по-світськи вихованим; граф справляв враження водночас мужнє і тендітне, був вершником-спортсменом і шанувальником Стефана Ґеорґе. Вірші Ґеорґе, бездоганного майстра, аристократа і ніцшеанця з даром провидця супроводжували Штауфенберґа усе його недовге життя.Граф Штауфенберґ міг нехтувати з висоти своєї офіцерської гідности вульгарну демагогію, плебейські манери й жахливу німецьку мову фашистського вождя, міг гидливо сторонитися людей подібного ґатунку, але активного протесту переворот 1933 р., як і те, що за ним слідувало, у Штауфенберґа не породив. Донедавна навіть вважали, що у молодості він був полум'яним прихильником Гітлера. Дослідження спростовують цю версію. Вірно, однак, що він поділяв погляди і настрої своєї касти. У Ваймарської республіки було набагато менше прихильників, аніж ворогів. Офіцерство ледве чи не за визначенням було її недругом. Ненависть до демократії і демократів, войовничий націоналізм, дух аґресивної молодости і дисциплінарний патос, заклики до національної єдности, рішучість звести порахунки із зовнішніми і внутрішніми ворогами за усі втрати, за приниження німецької батьківщини, яка зазнала поразки в 1918 р., як хотілося вірити, не на полі бою, а внаслідок зрадництва, покінчити з Версальським договором, справді кабальним, - увесь цей набір нацистських гасел, уся ця фразеологія не могли не викликати - тією чи іншою мірою - співчуття в офіцерському середовищі. Те, що в перші ж тижні націонал-соціалістської революції були ліквідовані політичні партії, скасовані громадянські права, заснована люта цензура, політичні противники запроторені в терміново створені концтабори, не занадто хвилювало цих людей; про антисемітизм і говорити годі; більшою чи меншою мірою його поділяли багато хто; хаотичну книгу Гітлера “Моя боротьба”, де ще в 1924 р. була висунута програма знищення євреїв, узагалі ніхто не читав. Коли ж із помпою проголошена Третя імперія (перша - середньовічна Священна Римська імперія, друга - імперія Гогенцоллернів) анулювала в однобічному порядку 160-у статтю Версальського договору і взялася помпувати військові м'язи, коли була запроваджена загальна військова повинність - до 1939 р. вермахт повинен був нараховувати тридцять шість дивізій, понад півмільйона солдатів, відповідно мусив зрости і командний склад, що відкривало можливості кар'єри для десятків тисяч офіцерів, а там і натхненна візія нової, цього разу переможної кампанії, - серця вояків були віддані новому режиму. І тільки вовчий вигляд режиму і дійсність війни радикально протверезили багатьох - одних раніше, інших пізніше.
Рубікон
Штауфенберґ брав участь у “польському поході”, у розгромі Франції; був відряджений на Східний фронт, де відбулося знайомство з підполковником Треско; узимку сорок третього року, у дні сталінградської катастрофи, у Таганрозі безуспішно намагався схилити командуючого військовою групою “Дон” Манштайна (добряче розчарованого в Гітлері) до участи в антигітлерівському комплоті. На запитання, що робити із самим диктатором, Штауфенберґ відповів: “Убити!”
Приїхавши додому з фронту в тритижневу відпустку, він довідався, що його переводять до Північної Африки, у танковий дивізіон на посаду першого штабного офіцера I-а.
Коли Африканський корпус Роммеля, уславленого “лиса пустелі”, був зупинений на кордоні Лівії та Єгипту військами фельдмаршала Монтґомері, почалися затяжні бої. Якось Штауфенберґ, об'їжджаючи позиції, уночі, у цілковитій пітьмі, був обстріляний: виявилося, що він потрапив у розташування противника. Голосно по-англійському він віддав наказ припинити вогонь. Вирішивши, що в машині сидить високий британський чин, солдати розступилися, Штауфенберґ проїхав мимо і, обернувшись, вигукнув: “Можете продовжувати!”
Армія відступала; за місяць до капітуляції німецько-італійської групи військ у Тунісі (у полон потрапило біля двохсот тисяч чоловік, більше, ніж під Сталінградом), на початку квітня 1943 р., трапилося нещастя: штабну машину 10-го дивізіону атакував на бриючому польоті американський бомбардувальник у відкритому полі біля Меццуни, у п'ятдесяти кілометрах від узбережжя. Це була та ж ділянка, де наступного дня, прорвавши фронт, об'єдналися англійські й американські частини.
З розбитого бомбою автомобіля витягли напівмертвого Штауфенберґа. Він вижив; йому ампутували праву руку до плеча і два пальці на лівій руці; він утратив ліве око. Штауфенберґ виписався через три місяці з госпіталю в Мюнхені і залишився на військовій службі. Тільки так він міг здійснити свій непохитний намір покінчити з Гітлером. Узимку був налагоджений зв'язок із Ґерделером і його людьми. Настав 1944 рік. У Крайсау граф Мольтке говорив друзям: “Який рік перед нами! Якщо ми залишимося живі, усі інші роки поблякнуть перед ним...” Дійсно, баритися і вичікувати більше було неможливо. Зрештою, всі міркування і приготування звелися до одного: врятувати Німеччину.
Перші відлуння громуІ справді, те, що “має трапитися”, було зовсім поруч. Вранці 19 січня 1944 р. у берлінську контору Гельмута фон Мольтке з'явилися гості з ґестапо, він був заарештований і відвезений у підвали головного комплексу будинків таємної поліції на Принц-Альбрехт-штрассе, щось подібне до московської Лубянки. Арешт, судячи з усього, не мав стосунку до гуртка в Крайсау. Довідавшись випадково, що за одним з його приятелів, котрий дозволив собі крамольні висловлення, ведеться стеження, Мольтке вважав своїм обов'язком попередити його про небезпеку. Обов'язок обов'язку не рівня: на Мольтке, у свою чергу, донесли; йому поставили у провину “нехтування обов'язками”. Через два-три тижні його перевели у в'язницю при таборі Равенсбрюк у Мекленбурзі. Дружина відвідувала Мольтке, він жив у стосовно стерпних умовах; після 20 липня, однак, усе змінилося.