Замахи на життя Адольфа Гітлера

Повернімося до початку війни. Абсолютною гарантією успіху в очах Гітлера були міць і перевага німецької зброї. Капітуляція спадкоємного ворога - Франції, яка ще зовсім недавно вважалася найсильнішою державою західного табору, тріумфальний марш країнами Европи начебто підтверджували цю певність. Тим часом воєначальники і військові експерти розуміли, що географічне розташування райху в центрі Европи в стратегічному відношенні обіцяє не одні лиш вигоди; майже неминуча війна на два, а то і на три фронти може виявитися затяжною; з Росією, країною величезних відстаней, суворого клімату і поганих доріг, зв'язуватися небезпечно; зломити морську могутність Великої Британії непросто; вступ у війну Сполучених Штатів Америки з їхніми невичерпними ресурсами зробить перемогу зовсім неможливою. Люди антинацистського підпілля, офіцери і цивільні, ясно бачили, що війна, яка так успішно почалася, буде програна, і притому з такими втратами, які годі порівняти з катастрофою 1918 р.

Берлін

Другим мозковим центром змови, як уже сказано, був гурток Ґерделера в Берліні. Карл Фрідріх Ґерделер, син депутата прусського ландтаґу, народився в 1884 р. у Шнайдемюлі, головному місті провінції Познань - Західна Пруссія (сучасному польському місті Піла), і був вихований у старорежимних традиціях працьовитости, протестантської помірности, порядности, бездоганній чесності, шануванні пам'яті Фрідріха Великого і вірности монархії Гогенцоллернів. Як і батько, він став політиком ліберально-консервативного напрямку, у часи Ваймарської республіки був другим бурґомістром Кьоніґсберґа, потім обербурґомістром Ляйпциґа, де його застала націонал-соціалістська революція. Досвід, репутація, заслуги зробили Ґерделера тим, що в Німеччині називається “ґонораціор” (шанований громадський діяч), - звідси до опозиції Гітлерові був один крок.

Улітку 1936 р., коли в країні намітилася кризова фінансово-економічна ситуація, Герман Ґерінґ, до численних чинів і посад якого додалася посада “імперського уповноваженого з питань чотирирічного плану”, призначив експертом Ґерделера. Рекомендації Ґерделера впровадили Ґерінґа щонайменше у стан здивування: слідувати їм означало круто повернути внутрішньополітичний курс. У цей час Ґерделер ще припускав у володарів здоровий глузд і чесні наміри. Через рік-два від цих ілюзій не залишилося і сліду.

До кінця сорок першого року - війна вже палахкотіла щосили, армійська група “Центр” наблизилася до Москви, під час боїв під Києвом, Брянськом і Вязьмою в полоні опинилися 1 мільйон 300 тисяч совєцьких солдатів, японська коронна рада прийняла рішення почати воєнні дії проти Америки, Великої Британії та Нідерландів, стався напад на Пьорл-Гарбор, після початку російського контрнаступу Гітлер змістив генерал-фельдмаршала Браухіча з посади верховного головнокомандувача і призначив верховним себе - ми знаходимо Карла Ґерделера у ролі однієї з центральних фігур антигітлерівського комплоту. Ґерделеру вдалося налагодити зв'язок з різними осередками опору. У Берліні довкола нього згуртувалася купка однодумців, серед них - відставний генерал Людвіґ Бек, дипломат, у минулому посол у Копенгаґені, Белґраді і Римі Ульріх фон Гассель, прусський міністр фінансів Йоґаннес Попіц. Виникли контакти з представниками “християнських профспілок” і Фрайбурзьким опозиційним гуртком університетських професорів. Нитки від гуртка Ґерделера простягнулися до генерального штабу армійської групи “Центр”, де посідав високу посаду Ґеннінг фон Треско, про якого піде окрема мова.

Два сценаріїКрайсауський гурток складався переважно з молодих людей; у берлінському гуртку переважали “старі” - не тільки в дослівному сенсі. Між панами з гуртка Ґерделера, яких Мольтке іронічно називав “їх ясновельможностями”, і групою Крайсау існували значні розбіжності. Кажучи схематично, берлінський гурток був консервативним і націоналістичним, крайсауський - ліберальним, почасти соціал-демократичним і прозахідним. Ґерделер не був прибічником демократії - у кожному разі, у тій її формі, яка в наші дні одержала назву масового суспільства. Ваймарська республіка, перша німецька демократична держава, не користувалася його симпатією. Німеччині, що скинула нацизм, варто було, на його думку, повернутися до традицій імперії Бісмарка. Її кордони повинні були відповідати кордонам напередодні Першої Світової війни, територіальні втрати, завдані Версальським договором, - тут плани їх ясновельможности співпадали з точкою зору Гітлера - належало компенсувати. Іншими словами, майбутня Німеччина повинна була включати Ельзас і Лотаринґію, “польський коридор”, який відокремив Східну Пруссію від основної території райху, повинен був зникнути з політичної карти. Анексована у 1938 р. Австрія і населений німцями Італійський Тіроль теж повинні були належати “нам”. Для німецьких євреїв - цікава деталь - був запропонований сіоністський рецепт: “своя держава”. (Злочини проти євреїв значною мірою визначили опозиційність Ґерделера - так само як Мольтке, Йорка фон Вартенбурґа, адмірала Канаріса та багатьох інших вони спонукали зробити вибір між конформізмом і опором.)

Таким чином, змовники відводили Німеччині після війни роль найбільшої та наймогутнішої держави Західної Европи. У січні 1943 р. був укладений список членів майбутнього уряду; Бек повинен був стати главою держави, Ґерделер - головою ради міністрів. Ґерделер написав чорновий проект конституції післявоєнної Німеччини, за яким виконавчій владі - канцлерові та раді міністрів - надавалися значні переваги перед райхстаґом (парламентом). Існування політичних партій не передбачалося.