Україна в умовах десталінізації
У 1962 і 1963 рр. М.Хрущов провів широко розрекламовані зустрічі з діячами літератури і мистецтва. На них він роздратовано, сердито, вживаючи навіть нецензурну лайку, засудив як «відступи від соціалістичного реа¬лізму», так і «прояви формалізму і аб¬стракціонізму».
Слід сказати, що партійний вождь, м'яко кажучи, слабенько орієнтувався у мистецтві. Згодом, вже перебуваючи в опалі, він це визнав. «Я ничего не понимал», - так охарактеризує він не¬задовго до смерті своє тодішнє ро¬зуміння процесів, що відбувалися у мистецькому житті.
Однією з жертв критиканства М.Хру¬щова був талановитий російський скульптор Ернст Нєізвєстний. Але, як відомо, доля часто кепкує над людьми. Трапилось так, що пам'ятник на мо¬гилі М.Хрущова на Новодівочому кладовищі в Москві виготовив розкрити¬кований ним той-таки Е.Нєізвєстний.Слідом за московськими «проробками» відбулася ревізія «відхилень» у творчості митців України. Проходила вона під виглядом «задушевних» бе¬сід у відповідних спілках у Києві, Льво¬ві, Харкові, відвідин майстерень ху¬дожників, розмов у державних та партійних кабінетах. Засоби масової інформації критикували за «формаліс¬тичні викрутаси» Л.Костенко, М.Вінграновського, І.Драча та інших.
Головними акціями, проведеними українськими дисидентами, стали конференція в Київському універ¬ситеті з питань культури мови, що перетворилася в масову антирусифікаторську акцію, виступи інтелігенції біля пам'ятників Т.Шевченкові в Києві та Каневі.
Широку хвилю протестів у середо¬вищі прогресивної української інтелігенції викликала пожежа у фонді ук¬раїнських рукописів Київської публічної бібліотеки Академії наук УРСР. Характерно, що підпалили бібліотеку під час шевченківських свят 24 травня.
Не всі дисиденти відкидали ідеоло¬гічні основи існуючої системи. Більше того, деякі з них звинувачували вла¬ду у відході від «справжнього» мар¬ксизму. Зрештою, вони самі були про¬дуктом системи і в її «покращенні», «вдосконаленні» вбачали сенс свого життя. Дисиденти-«шістдесятники» прагнули «соціалізму з людським об¬личчям», як вони говорили. Та, незважаючи на це, всі вони потрапили в поле зору каральних органів режиму.
Залежно від «провини» і «впертості» (стояв чи не стояв «на своєму»; засуд¬жував чи не засуджував свою поперед¬ню діяльність) визначалася і міра по¬карання. Одних було «профілактовано» в КДБ чи кабінетах партійних функціонерів, інших притягли до су¬дової відповідальності.
Після усунення від влади М.Хрущо¬ва стала швидко проявлятися тенденція до посилення репресій щодо диси¬дентів. У серпні-вересні 1965 р. було проведено арешти близько двох десят¬ків правозахисників. Серед них були літературний критик Іван Світличний, художник Опанас Заливаха, історик Валентин Мороз, поет-перекладач Святослав Караванський.
Репресіям піддано і одного з лідерів українського дисидентського руху ге¬нерала Петра Григоренка. У відповідь на правозахисну діяльність, виступу на підтримку справедливої боротьби кримських татар за повернення на істо¬ричну батьківщину його спочатку було запроторено до психіатричної лікарні, а влітку 1964 р. позбавлено генеральсь¬кого звання. Коли у квітні 1965 р. його припинили примусово «лікувати» і то¬дішній Голова Ради Міністрів СРСР О.Косигін дав вказівку поновити П.Григоренка в генеральському званні, Л.Брежнєв заявив: «Цього генерала я знаю... Рано його відпустили. Жаль». Арешти свідчили про початок рішучо¬го наступу системи, кінець «відлиги». Однак реакція на це українських ди¬сидентів засвідчила їхнє непохитне ба¬жання продовжувати боротьбу.
Своєрідним підсумком діяльності дисидентів часів «відлиги» була пра¬ця літературного критика з Києва Іва¬на Дзюби «Інтернаціоналізм чи руси¬фікація?», перекладена потім на кіль¬ка європейських мов. Книга була своє¬рідним протестом проти проведених у 1965 р. арештів українських дисиден¬тів, звинувачення їх в антирадянській діяльності. Свій твір І.Дзюба адресу¬вав П.Шелесту, тодішньому першому секретареві ЦК КП України. Автор сміливо засуджував практику нехту¬вання громадянськими правами укра¬їнського народу. Гострій критиці була піддана національна політика Кому¬ністичної партії в Україні. Праця, хоч і базувалася на ідеологічних засадах націонал-комунізму, дала могутній поштовх подальшому розгортанню правозахисного руху. Не випадково письменник Б.Антоненко-Давидович назвав працю І.Дзюби референдумом покоління. Вустами молодого публі¬циста найактивніша частина укра¬їнської молоді заявила про свій розрив з тоталітарною системою.
Багатьом цей розрив коштував кар'є¬ри; когось він повів страдницьким шляхом в'язнів сумління; деякі по¬платилися за нього найвищою платою -власним життям. Але то не були да¬ремні жертви. «Віра виникає тоді, коли є мученики», а «знищені стають прапором», -писав про українських ди¬сидентів Валентин Мороз.