Україна в умовах десталінізації
Особливо сильних утисків зазнала православна церква. Протягом 1957-1964 рр. в Україні було закрито 46% православних храмів. Найбільше це торкнулося центральних та південно-східних районів республіки, де опір населення антицерковним акціям не був значним. Так, у Запоріжській об¬ласті залишилося 9 храмів, на Дніп¬ропетровщині - 26, у Криму - 14. Церк¬ви, костьоли, синагоги і молитовні бу¬динки активно закривалися в усіх без винятку регіонах.
Народ намагалися переконати, що у вік космічних польотів і блискучих наукових досягнень XX століття ре¬лігійне мислення е проявом відста¬лості, реакційності і суперечить при¬роді радянської людини - будівника комунізму.
Все це отруювало свідомість, вноси¬ло дискомфорт у життя мільйонів лю¬дей, особливо старшого віку.
6. Зародження диседентного руху в Україні „Шистидесятники”. Значення діяльності диседентників.Через прагнення будь-що втримати суспільство під своїм контролем та про¬водити десталінізацію тільки у визна¬чених межах, тоталітарний режим вступив у конфлікт з інтелігенцією. Результатом цього стала поява напри¬кінці 50-х - на початку 60-х рр. руху українських інакодумців - дисидентів.
Чесні, талановиті письменники, по¬ети, художники, юристи, представни¬ки інших категорій інтелігенції, неза¬лежно мислячі робітники та селяни гостро відчували наростання неблагополуччя в суспільстві, засилля центру, його дискримінаційну політику щодо України. Вони відкрито висловлюва¬ли свої погляди, вимагали від властей зміни політики.
Помітний вплив на формування іна¬кодумства в Україні справляли зовнішні фактори. Передусім це стосуєть¬ся антикомуністичних виступів у країнах так званого «соціалістичного та¬бору», зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, Східній Німеччині, Чехословаччині, розпаду світової колоніальної системи на рубежі 50-60-х рр., розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою 1948 р. та з 1963 р. розповсюдженою в Україні «Загальною декларацією прав людини».
Дисидентський рух в Україні неми¬нуче набув національно-демократичного забарвлення. Він заявив про себе ще в середині 50-х - на початку 60-х років, навіть раніше, ніж у Ленінграді, Москві та інших містах Росії.
Як форма національно-визвольного руху, українське дисидентство відзначалося притаманними йому рисами.
По-перше, це була мирна, опозицій¬на ненасильницька форма боротьби, боротьби за розум і душу людей. Під¬тримуючи ідеали національно-виз¬вольної боротьби, дисиденти прагнули досягти мети конституційними мето¬дами, шляхом проведення агітаційно-пропагандистських акцій.
По-друге, цей рух уже мав свої чітко визначені організаційні форми (гурт¬ки, спілки, об'єднання, комітети).
По-третє, дисидентство було загаль¬ноукраїнським явищем і проявлялося в усіх регіонах України: в центрі і на сході (Київ, Харківщина, Донеччина, Луганщина); в західній частині (Львів¬щина, Івано-Франківщина, Тернопільщина, Буковина); на півдні (Оде¬са, Миколаїв, Херсон).
По-четверте, дисидентство, як полі¬тично-національна течія, охоплювало різні соціальні прошарки населення - інтелігенцію ( письменники, журна¬лісти, літературознавці, вчителі, юри¬сти, спеціалісти різних галузей народ¬ного господарства), студентство, робіт¬ництво тощо.
У травні 1961 р. у Львівському обла¬сному суді відбувся судовий процес над Українською робітничо-селян¬ською спілкою (УРСС), організованою у 1959 р. Левком Лук'яненком. УРСС ставила за мету домогтися виходу Ук¬раїни зі складу СРСР, це право було
зафіксовано конституційними поло¬женнями. Організатор спілки Л.Лук'яненко був засуджений-до страти, зго¬дом заміненої 15-річним ув'язненням у таборах та 10-річним засланням. До різних строків були засуджені й інші члени спілки.
Група Л.Лук'яненка була не єдиною самостійницькою організацією Украї¬ни. Подібні позиції обстоювали Об'єд¬нана партія визволення України, що існувала у 1953-1959 рр., створені у 60-х роках Український національний комітет (УНК), Український національ¬ний фронт (УНФ) та інші організації. Судові процеси над інакодумцями від¬бувалися у різних регіонах республі¬ки. У 1961 р. в Донецьку засуджено групу громадян, яку очолював журна¬ліст Григорій Гайовий. У 1962 році в Запоріжжі пройшов суд над групою з шести осіб, до якої входили Володимир Савченко, Володимир Чернишов та інші. Аналогічні політичні процеси відбувалися в Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську, Києві. На ос¬нові судових рішень більшість підсуд¬них була репресована. І при цьому ра¬дянський уряд без кінця лицемірно заявляв, що в СРСР немає випадків притягнення до судової відповіда¬льності з політичних мотивів, що в СРСР немає політичних в'язнів. У числі дисидентів виявилося чимало «шістдесятників».