Ідеї економістів першої половини 19 ст., як теоретична база наступних економічних теорій
Особлива позиція, що займав у політичній економії Сісмонді в противагу як англійській класичній школі, так і "школі Сея", дозволила йому побачити й у відомій мері проаналізувати ряд важливих сторін капіталізму з великою оригінальністю і проникливістю. Сісмонді був першим великим економістом домарксового періоду, що поставили під сумнів аксіому про природність і вічність капіталізму. Він намагався ввести в політичну економію історичний і соціологічний елемент. У політичній економії Сісмонді бачив у першу чергу не науку про буржуазне багатство, а науку про удосконалювання соціального механізму в інтересах людського щастя. Він був талановитим критиком капіталізму і буржуазної політичної економії свого часу. У творах Сісмонді, що відрізняються яскравим і живим літературним стилем, відбилася його особистість гуманіста і радикала, що щиро співчував трудовому народу і по-своєму шукав рішення гострих соціальних проблем.
Соціально-економічні ідеї Сісмонді склалися у 1815 – 1819 роках. Він виклав їх в опублікованій у 1819 р. книзі "Нові початки політичної економії, чи Про багатство в його відношенні до народонаселення". Це головний внесок Сісмонді в економічну науку. Книга незабаром зробила його економістом з європейською популярністю. У 1827 р. Сісмонді випустив друге видання, де його полеміка зі школою Рікардо в Англії і "школою Сея" у Франції ще більш загострена. Економічну кризу 1825 р. він вважав доказом своєї правоти і помилковості представлень про неможливість загального надвиробництва. У передмові до цього видання є ноти торжества над опонентами. Це не заважало йому, утім, завжди відноситися до Рікардо з великою повагою.Книга ця, як пише Сісмонді, виникла не стільки в результаті заглибленого вивчення праць інших учених, скільки виросла з життєвих спостережень, що переконали його в невірності самих основ "ортодоксальної" науки, тобто навчання Сміта, як воно було розвинуто, з одного боку, Рікардо, а з іншого боку - Сеєм. Як ми знаємо, Рікардо розглядав усі суспільні явища з погляду інтересів виробництва, росту національного багатства. Сісмонді заявив, що виробництво не самоціль, що національне багатство, по суті, не багатство, тому що від нього переважній більшості населень дістаються жалюгідні кріхти. Шлях великої промисловості згубний для людства. Сісмонді вимагав, щоб політична економія бачила за своїми абстрактними схемами живу людину.
Ідеалом для Сісмонді є не напівнатуральне рабовласницьке господарство, а патріархальне господарство незалежних фермерів і ремісників.
Критика капіталізму з боку Сісмонді була дрібнобуржуазною. Це не слід розуміти примітивно. Навряд чи крамар, чи кустар представлялися Сісмонді вінцем утвору. Але він не знав іншого класу, з яким міг би зв'язати свої надії на краще майбутнє людства. Сісмонді бачив нещастя промислового пролетаріату і чимало писав про його важке положення, але він зовсім не розумів його історичної ролі. Сісмонді виступив в епоху, коли формувалися ідеї утопічного і дрібнобуржуазного соціалізму. Сам він ні в якій мірі не був соціалістом і не менш негативно, чим Рікардо, відносився до утопій Оуена й ін. Але сама епоха додала сісмондистській критиці капіталізму, усупереч його бажанню, соціалістичний характер. Сісмонді виявився родоначальником дрібнобуржуазного соціалізму, насамперед у Франції, але у відомій мірі й в Англії. Маркс і Енгельс відзначили це вже в 1848 р., у "Маніфесті Комуністичної партії".
Сісмонді поставив у центр своєї теорії проблему ринків, реалізації і криз і тісно зв'язав її з розвитком класової структури буржуазного суспільства, з тенденцією до перетворення мас трудящих у пролетарів. Тим самим він потрапив у саму крапку, схопив протиріччя, що історично розвивалося, що з невеликої болячки в часи Сісмонді перетворилося потім у небезпечну недугу. Не буде перебільшенням сказати, що проблемі економічних криз присвячені тисячі, може й десятки тисяч робіт у літературі по політичній економії. Праці Сісмонди не загубилися в цій масі. Звичайно, Сісмонді не розв'язав проблему криз. Але вже тим, що він неї поставив (у 1819 р.!), він зробив великий крок вперед у порівнянні зі своїми сучасниками. Оцінюючи внесок Сісмонді в науку, В. І. Ленін писав у названій вище роботі: "Історичні заслуги позивають не по тому, чого не дали історичні діячі порівняно із сучасними вимогами, а по тому, що вони дали нового порівняно зі своїми попередниками".
Для Рікардо і його послідовників економічний процес був нескінченною серією станів рівноваги, а перехід від одного стану рівноваги до іншого відбувався гладко, шляхом автоматичного "пристосування". Їх цікавили саме ці стани рівноваги, а переходи вони в сутності ігнорували. Сісмонді ж заявив, що ці переходи являють собою не гладке пристосування, а найгостріші кризи, механізм яких саме і важливий для науки.
Модель капіталізму в Сісмонді полягає, грубо говорячи, у наступному. Оскільки рушійною силою і метою виробництва є прибуток, капіталісти прагнуть вичавити якнайбільше прибутки зі своїх робітників. Унаслідок природних законів розмноження пропозицію праці хронічно перевищує попит, що дозволяє капіталістам утримувати зарплату на голодному рівні. Щоб прожити, робітники змушені працювати, як відзначав Сісмонді, 12- 14 годин на добу. Купівельна спроможність цих пролетарів украй низка й обмежується невеликими кількостями предметів першої необхідності. Тим часом їхня праця здатна робити усе більше і більше товарів. Упровадження машин лише підсилює диспропорцію: вони підвищують продуктивність праці й одночасно витісняють робітників. У результаті неминуче виходить, що усе більше суспільної праці зайнято виробництвом предметів розкоші багатих. Але попит останніх на предмети розкоші обмежений і хитливий. Звідси майже без проміжних ланок у логіку Сісмонді виводить неминучість криз надвиробництва.