ПОЛІТИКА ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ
З цієї точки зору історична заслуга у виробленні переможної стратегії та створення звитяжної коаліції має належати перш за все одній людині: Гаррі Трумену. Він був вірним Америці, оскільки розумів, що було поставлено на карту. Пізніше Ейзенхауер розвивав НАТО, спираючись на Трумена, Картер будував стосунки з Китаєм, спираючись на Ніксона, а Буш розширив досягнення Рейгана в галузі гонки озброєнь. Американська політика, можливо, не була блискучою, і часом занадто оборонною, проте вона була стабільною. Повсякчас вона залишилась тактично зосередженою на найслабшій ланці радянського "фронту": Східній та Центральній Європі. Починаючи з 1960-х років Сполучені Штати постійно намагалися, безпосередньо чи непрямо, пом'якшувати радянський контроль за регіоном у спосіб політики "мирного оточення", результат якої нарешті було отримано в 1980-х роках.
Радянській же політиці, навпаки, бракувало постійності. За винятком Сталіна, радянське керівництво виявилося менш стабільним та слабшим за американське. Сталін був Великим Рахівником, який ретельно розподіляв свої ресурси, знищував своїх ворогів, водночас ведучи гру, спрямовану на маскування недоліків своєї системи. Та навіть він припустився основної та історично вирішальної помилки: його брутальна політика в Східній та Центральній Європі об'єднала Захід, і ця єдність ліквідувала відрив Америки від Європи. Коли це стало очевидним, перемога Радянського Союзу зробилася неможливою.
Наступники Сталіна були вже іншого сорту. Так Хрущова можна охрестити Головним Плутаником, який давив і позував, створюючи ілюзію історичного перелому в часи нерішучості Заходу. Проте він не міг досягти перелому, навіть коли мало не довів обидві сторони до небезпечного збройного зіткнення у період відносної стратегічної слабкості Радянського Союзу. Брежнєв - Сіра Посередність - являв собою серйознішу загрозу, постійно нарощуючи радянську стратегічну міць, проте він не знав, коли саме її слід використовувати, аби здобути політичну перевагу. Якби Брежнєв мав багатшу уяву, він би скористався з реалізму Ніксона для досягнення вигідного Вестфальського миру чи доброї волі американського президента наприкінці 1970-х років, а також наївності окремих його радників для укладення навіть вигіднішої угоди. Натомість Брежнєв дотримувався політики глобального оточення, що мала певний периферійний успіх, але не призводила до прориву на центральному фронті.Останнього радянського лідера, Горбачова можна назвати Великим Майстром Прорахунку та трагічною історичною постаттю. Він вважав, що зможе оживити радянську економіку, що її Брежнєв зруйнував своїми військовими витратами, проте не знав, як це зробити. Він гадав, що зможе досягти широкої розрядки, однак недооцінив руйнівних наслідків війни в Афганістані та репресій супроти руху "Солідарність" в Польщі. Перед ним замаячіла можливість укладення мирних угод між Сходом та Заходом - особливо коли розвіявся страх перед радянською інтервенцією і Захід був у захопленні від нового радянського лідера та військових поразок Радянського Союзу в Афганістані.
Чи міг СРСР перемогти в холодній війні? ЇЇ результат був наслідком об'єктивних та суб'єктивних причин, але в будь-якому разі радянська сторона мала невигідне становище. Західна соціально-економічна система виявилася набагато міцнішою, а ідеї, що лежали в її основі - набагато привабливішими. Попри певні ілюзії, що їх пропагував Хрущов та розвивав Брежнєв, Радянський Союз був змушений "ловити м'яча" протягом усієї холодної війни.
Карти ніколи не пророкували повної перемоги Радянського Союзу, за винятком короткотривалого періоду одразу після Другої світової війни. Якби саме тоді Америка визначилася інакше, результат був би зовсім іншим. Проте це виключалося з самого початку. Потім Кремль шукав і можливо знаходив вигідні варіанти, що могли служити платформами для подальших наступів, проте його лідери не змогли використати й ті незначні можливості. Вони стукали в двері історії на початку 1950-х років і навіть більше в 1970-х. Зрештою, остаточну поразку наприкінці 1980-х можна було б відтягнути, якби керівництво Горбачова мало більший досвід здійснення внутрішніх реформ та швидше відреагувало на необхідність вирішення афганської та польської проблем в середині 1980-х років.
Яка зараз головна стратегічна мета Заходу стосовно колишнього супротивника в холодній війні?
Відправним пунктом для змістовної відповіді є визнання того, що з історичної точки зору розпад Радянського Союзу, який проіснував понад сімдесят років, затінюється іншою подією - дезінтеграцією великої Російської імперії, що проіснувала понад три століття. Це подія дійсно історичного масштабу. Вона означає тривалу геополітичну невизначеність. Пройде небагато років перш ніж осяде порох, проте вже зараз зрозуміло, що посткомуністичні традиції в колишній імперії будуть значно складнішими та тривалішими, ніж демократична реконструкція Німеччини чи Японії після 1945 року.
Захід мусить підтримати цей перехід так само віддано та великодушно, як Америка після перемоги 1945 року. Ця відданість, однак, повинна керуватися далекоглядним геополітичним баченням, що йде далі, ніж теперішня одностороння західна зосередженість на сприянні соціально-економічному одужанню Росії. Хоча воно і бажане, його потрібно розглядати як частину ширшого зусилля, спрямованого на досягнення двох взаємопов'язаних цілей: виникнення дійсно нової пост-імперіалістичної Росії, що зможе зайняти відповідне місце серед провідних демократичних країн світу, і стабільної консолідації нових незалежних неросійських держав, частина з яких перебуває лише на початкових етапах власного національного будування - з метою створення відповідного геополітичного контексту, що також сприятиме перетворенню Росії на пост-імперіалістичну державу. Обидві мети взаємопов'язані, тож слід добиватися обох.