ПОЛІТИКА ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ

У середині 1980-х років до влади прийшло нове радянське керівництво. Розуміючи недієздатність радянської внутрішньої та зовнішньої політики, Москва намагалися відремонтувати комуністичну систему шляхом енергійних реформ та зміцнити сателітні режими, аби вони краще сприймалася у власних країнах. Для виконання цих завдань було необхідно перемир'я. Таким чином радянські лідери вхопилися за оливкову гілку, простягнуту адміністрацією Рейгана в 1985 році - особливо у зв'язку з Женевською зустріччю на найвищому рівні в 1985 році - сподіваючись одержати перепочинок від гонки озброєнь.

Події недавнього минулого ще свіжі в пам'яті. Внутрішні реформи, здійснювані абияк, не оживили радянської системи, проте підняли на поверхню її лицемірство та слабкі місця. Гонка озброєнь виснажила радянську економіку, одночасно довівши безгрунтовність її ідеологічних сподівань. Поразка спроби придушення руху "Солідарності" змусила комуністичний режим Польщі шукати компроміс, що невдовзі завершився переходом влади до демократичних інституцій, вплив яких поширився на сусідні країни. Готовність Горбачова примиритися зі змінами в Східній та Центральній Європі - аби одержати короткий перепочинок, необхідний для здійснення внутрішніх реформ в своїй країні - призвело не до виникнення реформістського комуністичного керівництва, підтримуваного народом, а до розпаду комуністичної системи в цілому.

У 1989 році Москва опинилася перед вибором: або зробити останню спробу відновити своє панування у спосіб масового кровопролиття - що могло не лише викликати надзвичайно потужну внутрішню та зовнішню реакцію, але й призвести до посилення гонки озброєнь та погіршення стосунків з Америкою - або мовчки погодитися на все. Лідер реформ Горбачов - якого улещував, з яким загравав і навіть підкупав Захід, яким на останніх стадіях вміло маніпулювали особисто президент Буш та канцлер Німеччини Гельмут Коль - обрав другий шлях. Результатом став хаос у Східній та Центральній Європі, а потім капітуляція.

Чи міг результат бути іншим? І яким було б майбутнє, беручи до уваги таке минуле?

Захід, можливо, міг перемогти і швидше, проте більшою ціною та ризиком виникнення війни. Вирішальна можливість для Заходу з'явилася в період з 1956 по 1959 рік. Так, гнучкість Заходу в 1953 році могла би спростити виведення радянських сил з Німеччини. Проте майже немає сумнівів, що Кремль використав би Радянську армію для утримування контролю над Варшавою та Прагою, тоді як на Заході нейтралізація Німеччини могла би прислужитися виникненню зв'язків НАТО між Америкою та Європою. І навпаки, більша активність Заходу в 1956 році - коли США ще мали вирішальну стратегічну перевагу - могла би призвести до витіснення Радянського Союзу з Угорщини та Польщі. Комуністичні режими в цих країнах хиталися, а радянське керівництво перебувало в стані паніки.

Однак, тоді холодна війна закінчитися не могла. Ще не настав час колапсу комунізму в самій Росії, ще далеко не вичерпався ідеологічний потенціал комунізму в глобальному масштабі. Сильні комуністичні рухи існували навіть у Західній Європі, ще поширювалася хвиля комунізму на Далекому Сході. Таким чином припинення холодної війни могло бути лише тимчасовим. Крім того за таких умов не можна було виключати можливість виникнення принаймні звичайної війни в Центральній Європі.Єдиний шанс припинити холодну війну був на початку 1970-х років - на основі "формули Вестфальського миру". Проте тоді обидві сторони мали б прийняти встановлений в Європі статус кво. Здавалося, Захід був до цього готовий. Однак в середині 1970-х років СРСР вбачав у собі носія історичної місії. Таким чином Москва прагнула до статус кво в Європі, а також мовчазної згоди Америки на подальшу глобальну радянську експансію та істотний зсув у "співвідношенні сил". Насправді будь-яке прийняття статус кво в Європі було б для Радянського Союзу просто тимчасовим засобом досягнення мети.

Ось чому історично важливо ще раз наголосити, що Кремль не мав наміру вдовольнитися контролем за роззброєннями чи згодою Заходу на існуючий поділ Європи. Холодна війна припинилася тому, що Захід зміг поєднати тверде стримування з активним наступом за права людини та нарощуванням свого стратегічного потенціалу, водночас стимулюючи опір в Афганістані та Польщі.

Вірогіднішим буде припущення, що Захід зміг би заощадити десятиліття, якби раніше зайняв наступальну ідеологічну та стратегічну позицію. Проте в реальному житті демократії не мають змоги обрати стратегію авангардної присутності, що вимагає філософської та військової мобілізації, без наявності достатньої та дійсно загрозливої провокації з іншого боку. Така провокація була очевидною для декого в 1970-х роках. Для більшості ж американців та європейців вона стала очевидною лише на початку 1980-х з виникненням реальної загрози від радянських ракет СС-20, вторгненням до Афганістану та придушенням польського руху "Солідарність". Протягом усієї холодної війни саме Америка несла найбільший тягар та проявляла непохитність. Союзники Америки звичайно демонстрували стійкість у критичних моментах, проте в інших випадках вони були схильні до компромісу. Саме Америка підтримувала широкомасштабні зусилля - особливо за допомогою радіо - спрямовані на проникнення за Залізну Завісу, і саме Америка на останніх фазах холодної війни відверто підтримала опір в Афганістані та підпільний рух у Польщі, водночас стримуючи Москву нарощуванням свого потужного стратегічного потенціалу. Саме Америка протягом усієї холодної війни приборкувала комунізм завдяки своїй виваженій позиції та керівництву.