ПОЛІТИКА ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ
Найважливіше те, що розпався сам Радянський Союз і центральна Євразія нині перебуває в стані геополітичного вакууму. Колишня Радянська армія демобілізується і вже деморалізована. Держави Балтії вільні, Україна зміцнює свою незалежну державність, такі ж процеси йдуть в республіках Середньої Азії. Єдність самої Росії скоро може опинитися під загрозою, оскільки її далекосхідні провінції в найближчому майбутньому, можливо, побажають створити свою власну окрему Сибірсько-Далекосхідну республіку. Дійсно, економічна і навіть політична доля того, що зовсім недавно було грізною наддержавою зараз фактично поступово віддає Заходу статус розпорядника майном недієздатної особи. Замість проголошеної колись теорії "конвергенції" двох систем-суперниць в реальності ми маємо односторонню конверсію.
Цей результат має не менше історичне значення і не меншу односторонність, ніж поразка Франції Наполеона в 1815 році, або імперіалістичної Німеччини в 1918, чи фашистської Німеччини та імперіалістичної Японії в 1945 році. На відміну від Вестфальськлого Миру, що поклав край Тридцятилітній війні грандіозним релігійним компромісом, тут не можна застосувати принцип "cuіus regіo, cuіus relіgіo" (Чия влада, того й релігія). З точки зору доктрини результат більше нагадує 1815 чи 1945 рік: було спростовано саму ідеологію переможеної сторони. У геополітичному розумінні результат нагадує 1918 рік: переможена імперія перебуває в процесі розпаду.
Як і в попередніх вислідах війни, тут був очевидний момент капітуляції, за яким йшли післявоєнні політичні перевороти в переможеній країні. Такий момент, найвірогідніше, настав в Парижі 19 листопада 1990 року. Під час таємної зустрічі, позначеної проявами показної дружби, спрямованими на маскування реальності, що крилася за ними, тодішній радянський лідер, Михайло Горбачов, який керував Радянським Союзом протягом останньої стадії холодної війни, прийняв умови переможців, називаючи завуальованою та елегантною мовою об'єднання Німеччини, що відбулося на умовах Заходу, "подією надзвичайної ваги". Функціонально це дорівнювало акту капітуляції, підписаному в залізничному вагоні в Комп'єні 1918 року чи на американському "Міссурі" в серпні 1945 року, навіть якщо ключовий зміст було дещо прикрашено словом "дружба".
Поразки часто спричинюють політичний неспокій. Існує не лише тенденція до повалення режимів, що зазнали поразки у війні, але й лідери, які визнають необхідність капітуляції й часто платять політичну ціну. Кайзерівський режим впав через кілька днів після 11 листопада 1918 року - Дня Перемир`я. Протягом року було скинуто й радянського лідера, який визнав ледь приховану поразку Радянського Союзу. Більше того: було формально засуджено колишню доктрину, офіційно спущено червоний прапор, офіційно взято курс на формальну імітацію ідеології та рис системи сторони - переможниці. Холодна війна справді закінчилась.
Який мир? Як надовго? На яких моделях попередніх післявоєнних врегулювань? Проте, перш ніж їх комусь адресувати, необхідно вивчити другу групу основних, а також окремих другорядних питань:
- Як саме велася холодна війна? Точніше, чи мала вона визначені фази? Яка зі сторін нападала, а яка захищалася, і коли?
- Чи був її результат заздалегідь визначеним? Чи міг Захід перемогти раніше? Чи можливий був компромісний результат? І, нарешті, чи міг перемогти Радянський Союз, і якщо міг, то коли?Обидві групи питань мають не лише історичний інтерес. Необхідно винести уроки, оскільки стосунки нової ери мають скластися на основі як помилок, так і досягнень минулого, тобто з самої природи цього грандіозного змагання. Зараз здається очевидним, що під час початкової фази холодної війни, яка закінчилася після смерті Сталіна в березні 1953 року, мотивацією обох сторін був страх, а не лише агресивні наміри, інакше кажучи, кожен убачав в іншому прагнення до агресії. Фактично обидві країни значно демобілізували свої сили, хоча традиційна сталінська секретність, що маскувала радянську демобілізацію, плекала на Заході страх перед можливим наступом гігантської радянської сухопутної армії, яка в дійсності вже більше не існувала.
Зараз очевидно, що для Сталіна головною турботою на той час було підтримання та розвиток його основного військового здобутку - контролю за центральною Європою - уникаючи передчасного зіткнення зі зростаючою західною силою - Америкою. Безсумнівно, його також надихала надія, що Америка відділиться від Європи. Тому він мусив маскувати свою обережність та стриманість від своїх радикальніших та нетерплячіших революційних союзників, особливо югославського маршала Тіто та китайця Мао Дзедуна.
Сталін був переконаний, що Захід намагатиметься кинути виклик його домінуванню в Центральній Європі. Він розглядав вимоги Заходу про демократичні вибори як спробу запустити Троянського коня до його володінь. У запровадженні нової західнонімецької валюти він вбачав намір підірвати його окупацію Східної Німеччини. З розгортанням холодної війни зростала його параноя, що виявлялася в масових чистках серед комуністичної еліти його сателітів, полюваннях на відьом - проти будь яких проявів незалежного політичного мислення.
Це не означає, що наміри Сталіна були цілком оборонними. Можна сказати, що Сталін реалістично оцінював співвідношення сил, знав, як дочекатися свого часу та хотів консолідувати свої здобутки, перш ніж вирушити вперед. Очевидно, він сподівався, що за умови очікуваного відходу Америки від Європи домінування на континенті (і таким чином, ідеологічна перемога) буде на його боці. Під час Потсдамської конференції Сталін з легким сумом відповів на привітання Черчілля з приводу взяття Росією Берліна, що в 1815 році Олександр І з тріумфом увійшов до Парижа.