ПОЛІТИКА ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ
Карл фон Клаусевіц дав визначення війни як продовження політики іншими засобами. В широкому понятті холодну війну можна визначити як ведення бойових дій іншими (несмертельними) методами. Однак, незважаючи ні на що, це була війна. І на карту було поставлено дуже багато. У геополітичному розумінні боротьба велася перш за все за контроль над Євразійськими територіями і, очевидно, навіть за глобальну перевагу. Кожна з сторін розуміла, що успішне витіснення одне одної з західних та східних околиць Євразії як і ефективне утримання може цілковито визначити геостратегічний результат цього змагання.
Украй суперечливі, ідеологічно мотивовані концепції соціальної організації та навіть самої людини лише доливали масла до вогню. Це стосувалося не лише геополітики, а й філософії - в найглибшому сенсі самовизначення людства.
Після майже сорока п'яти років політичної боротьби, включаючи кілька другорядних військових сутичок, Холодна війна, нарешті, дійсно підійшла до кінця. Беручи до уваги її визначення як форми війни, варто розпочати з оцінки, зумисне закладеної у термінах означення результатів війни, тобто в термінах перемоги та поразки, капітуляції та післявоєнного врегулювання. Холодна війна справді закінчилась перемогою однієї сторони та поразкою іншої. Цієї реальності не заперечиш, незважаючи на зрозумілі відчуття, що їх такий висновок викликає серед надто м'якосердих на Заході та окремих колишніх лідерів переможеної сторони.
Проста перевірка підтверджує висновок, зроблений вище. Припустимо, що на певному етапі холодної війни - скажімо, десять років тому, чи навіть раніше - когось запитали б: що може вважатися скромним, проте достатнім критерієм західної чи американської перемоги? Чи, навпаки, як виглядатиме комуністична або радянська перемога? Відповіді очевидні, оскільки кінцевий результат був навіть значно одностороннішим, ніж більшість насмілювалась сподіватись.
До 1956 року дехто на Заході міг визначати перемогу як визволення Центральної Європи від радянського домінування. Однак пасивність Заходу під час повстання в Угорщині засвідчила, що західне, а особливо американське прагнення такого звільнення є здебільшого риторичним. Після цього більшість серйозних західних дослідників визначили б перемогу як перш за все комбінацію таких дій: об'єднання Німеччини на основі взаємної згоди, що призвело, принаймні, до нейтралізації Східної Німеччини (багато хто на Заході і, особливо, в самій Німеччині волів би мати нейтральну Німеччину замість об'єднаної); договір між країнами НАТО та Варшавського Пакту, що призвів би до істотного скорочення збройних сил з обох сторін, а також збереження певних військово-політичних зв'язків між Москвою та країнами Східної Європи; дійсна лібералізація прорадянських режимів - зокрема чимало ліберальних представників Заходу були досить задоволені рішеннями типу "кадаровських"; угода про загальне скорочення стратегічних і звичайних озброєнь та припинення ідеологічної ворожнечі.
Якщо коротко, перемогу можна було б означити як пристосування до певних принципів, що складають західне розуміння Ялтинської угоди: прийняття де факто існування дещо доброякісної сфери радянського впливу в центральній Європі в обмін на радянське визнання американських зв'язків в Західній Європі (а також в Японії та Південній Кореї). Безсумнівно, більш мілітаристичне налаштована західна меншість з цим не погодилася б, тоді як ліберальна прогресивна частина були схильні загалом визнати статус кво за основу для припинення холодної війни.
Дещо складніше окреслити означення радянської перемоги, беручи до уваги універсалістські сподівання комуністичних ідеологів та більшої обмеженості реальної влади Радянського Союзу. Крім того, у випадку з Радянським Союзом ми можемо виявити різницю між радикалами та консерваторами. Перші віддавали перевагу енергійному здійсненню світової революції, використовуючи те, в чому вони вбачали загальну післявійськову кризу капіталізму. Інші попереджали, що обережність зумовлює консолідацію післявоєнних радянських досягнень. Певною мірою можна визначити основні геостратегічні плани радянського керівництва з таємних радянсько-нацистських обмінів на найвищому рівні наприкінці 1940-х років стосовно післявоєнного розподілу військової здобичі в разі очікуваної тоді перемоги нацистів. І Гітлер, і Сталін погоджувались, що Америку необхідно назавжди виключити з виконання будь-якої ролі в Євразії і, здається, саме такою була радянська мета протягом холодної війни.Тому виглядає слушним висновок, що робоче визначення радянської стратегічної перемоги в Хoлодній війні передбачає покірну нейтралізацію як Західної Європи (шляхом розпуску НАТО), так і Японії, та ліквідацію американської політичної і військової присутності за океанами. Більше того, після прийняття в 1962 році програми Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС) перемога визначалася як досягнення економічної переваги комунізму над капіталізмом в усьому світі, що обов'язково настане до 1980 року. Тим часом антизахідна "національно-визвольна" боротьба ізолює "імперіалістичний табір", а все інше буде лише глобальною "очисною операцію".
Корисно зважити ці два альтернативні поняття перемоги. Радянський табір не лише не переміг (пізніше ми ще обговоримо можливість її досягнення), але й найвірогідніший протилежний сценарій перемоги набув дійсно приголомшуючого рівня. Німеччина знову об'єдналася і ввійшла до НАТО, радянські війська буде повністю виведено з неї до 1994 року; ліквідовано Варшавський Пакт, радянські війська виведено також з Угорщини та Чехословаччини, завершується їх виведення з Польщі; прорадянські режими не тільки впали в Центральній Європі, але й Польща, Угорщина та Чехословаччина просуваються до вступу в Європейське Співтовариство (ЄС) й навіть стукають у двері НАТО.