ПОЛІТИКА ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ
Ця друга основна фаза, з її різноманітними підйомами та спадами (включаючи окремі тимчасові спади в Радянському Союзі) тривала майже 20 років: з кінця 1950-х до кінця 1970-х. Хоча й мали місце короткі періоди тактичної наполегливості Заходу, а також нетривалі "припинення вогню", холодна війна на геостратегічному рівні протягом цієї фази характеризувалась наступальною позицією Радянського Союзу. Вона відзначалася хвалькуватими заявами про переваги радянських ракет, розширенням радянського військово-політичного впливу на Близькому Сході та успішним завоюванням високо символічної, проте підкресленою потенційною геостратегічною важливістю бази на Кубі. Мали місце навіть дві короткі, вкрай небезпечні Американо-Радянські конфронтації - одна в Берліні, інша на Кубі, обидві сповнені самовпевненості Радянського Союзу.Незважаючи на поширену тоді думку, мовляв, ці небезпечні сутички закінчилися перемогою Америки, її успіхи були здебільшого тактичними, тоді як здобутки Радянського Союзу мали переважно стратегічний характер. Будівництво берлінської стіни, в якому ніхто не заважав Радянському Союзу, посилило радянський контроль за Східною Німеччиною - таким чином відпали побоювання Радянського Союзу щодо підриву Заходом його панування в Центральній Європі - тоді як виведення радянських ракет з Куби було сприйнято адміністрацією Кеннеді як гарантія постійного існування прорадянського режиму. Дійсно, передова радянська база, надзвичайно важлива в геополітичному розумінні, швидко втратила свій імунітет через недотримання принципів лінії, накресленої колись непорушною доктриною Монро.
Незважаючи на падіння Хрущова в 1964 році, головний ухил радянської стратегії за менш колоритного і значно бюрократичнішого Брежнєвського режиму підтримувався й надалі. Стратегічна надбудова протрималася протягом двох наступних десятиліть, накладаючи на радянську економіку такі надзвичайні обмеження, що, нарешті, і без того нереалістичне завдання перемогти Сполучені Штати в галузі економіки взагалі втратило будь-який сенс. Так само, як спроби розширити роль Радянського Союзу в Третьому світі й таким чином подолати політику стримування, яку Захід здійснював у Євразії, незважаючи на тактичні домовленості з адміністраціями Джонсона та Ніксона, обтяженими війною у В'єтнамі та прагненнями перепочинку в холодній війні.
Американо-Радянські угоди цього періоду були, однак, обмежені лише двома сферами: певний скромний прогрес у переговорах про контроль за озброєннями та незначне ослаблення напруженості в Європі. Проте, оскільки радянська експансія в Третьому світі тривала, зростання стратегічного потенціалу Радянського Союзу не припинялося, навіть цей незначний прогрес змушував Захід називати кінець холодної війни передчасним. Наприкінці 1960-х та на початку 1970-х років в моду ввійшло поняття "детант" (розрядка), "поза холодною війною" - поширений в пресі заголовок. На початку 1970-х років американський президент навіть оголосив про створення "покоління миру".
На цій фазі змагання європейські союзники Америки поступово одужували та, будучи захищеними політикою стримування, що базувалася на американській силі, намагалися робити вигляд, нібито вони займають дедалі нейтральнішу позицію в глобальній холодній війні й готові вступити в переговори про часткове "припинення вогню" в Європі. Сполучені Штати відкрито цій позиції не протидіяли, проте схилялися до створення напруженості в альянсі, а також зважали на можливості радянської дипломатії. Гасло: "Європа до Уралу" чи термін "ост політика" для багатьох означали таємний шифр окремої європейської позиції з основних питань стосунків Сходу-Заходу. Непопулярність в'єтнамської війни посилила відчуття ізоляції Америки і здобула поштовх в американських гаслах, що закликали: "Повертайся додому, Америко".
Наступальна готовність СРСР досягла свого апогею в середині 1970-х років. Отож радянський наступ наклався на втому Америки після війни у В'єтнамі та поширеною в Європі мирною готовністю такого рівня, що Америка була, здається, вже готова врегулювати холодну війну навіть у спосіб визнання своєї стратегічної другорядності. Блискучий удар президента Ніксона - початок американо-китайських відносин, змінив геостратегічний контекст проте не зміг компенсувати внутрішнього розколу та деморалізації Америки. Ця умова змусила Держсекретаря Генрі Кісінджера - який і сам був схильний до історичного песимізму - ретельно добиватися угоди на зразок Вестфальського миру: кожна зі сторін мала зберегти свої геополітичні та ідеологічні сфери. ЇЇ мало зміцнити наголошування на контролі за озброєннями, що таким чином уповільнило б різке зростання потенціалу Радянського Союзу навіть ціною прийняття (у договорі про обмеження стратегічних озброєнь ОСВ -1) стратегічної переваги Радянського Союзу.
Радянський глобальний наступ тривав безперервно аж до другої половини 1970-х років. Не відчуваючи більше політичного стримування з боку Американських стратегічних сил, радянські війська були розгорнуті у В'єтнамі, Ефіопії, Йемені, на Кубі, не кажучи вже про життєво важливий у геополітичному значенні Близький Схід, тоді як радянські військові сателіти діяли в Мозамбіку, Анголі тощо. Військовий потенціал СРСР досяг безпрецедентних і справді лякаючих розмірів. Так розгортання СС-20, націлених на Західну Європу і Японію, насправді мало на меті залякування. Вперше за всі роки Холодної війни Радянський Союз серйозно готувався диктувати її результат, як на периферії, так і, можливо, на центральному фронті.Проте в західних столицях та Вашингтоні й далі тішилися самообманом. Лідери Франції та Німеччини змагалися в заграванні з Брежнєвим та вихвалянні його чеснот. Один з картеровських прибічників найвищого рангу натякав йому, що він і Брежнєв "мають однакові сподівання", закликаючи до негайного встановлення контролю за озброєннями в Холі Грейл, вирішення усіх проблем ідеологічної та геополітичної боротьби. Справді, з цієї точки зору, догматично виключався не лише будь-який зв'язок між переговорами про контроль за озброєннями та агресивною поведінкою Радянського Союзу, але він навіть здобував право встановлювати "негативний" зв'язок, тобто можливість розглядати американську політику, що не сподобалася, як обструкцію контролю за озброєннями (приміром, будь-який стратегічний розвиток американо-китайських стосунків). Розрядка ж почала розглядатися сама по собі.