Підгрунтя козацького бойового мистецтва
Арійське підгрунтя вбачають в понятті козак також С. І. Наливайко і В. О. Кобилюх [9; 14]. Перший відштовхується від імені Ґосак, двічі викарбуваного у 220 і 225 рр. роках на мармурових плитах Тамані. За античних і попередніх арійських часів ця територія називалася (С)Індікою. Звідсіля, а ще з пониззя Дніпра ("старої Сіндики") пішли у світи племена (с)індів, відомі й як сувіри індійської Аратти або кіммерійці (Греція) чи кімори (Русь) та кімври (Західна Європа), севіри або сіверці (Русь й Україна). Слово Ґосак двускладове, його буквальний переклад - 'Бик дужий' (Яр-тур давньоруських часів), а переносний - 'Герой' тощо. Через кравенців - 'коровичів' і 'кровних' "Велесової книги" - ґосак і косак зближуються між собою. Перша складова частина обох слів може бути виведеною з аратто-шумеро-слов'янського означення великої рогатої худоби, а друга означала 'царів'. При цьому коса в первинному значені могла порівнюватися з хвостом бика чи корови. Це припущення підтверджується тотожністю індоарійських та українських слів ґосаїн, гоптар, гопал(а) - хазяїн, господар, Гоптар, Гопала, гопак… Другий дослідник виводить слово козак з санскритського 'княжий захисник'. Таким, за легендами, був історичний прототип Козака Мамая - джури при Вітовті, Великому князі Литовському (1392-1430).
При розгляді аратто-арійського підгрунтя українського, почасти й російського козацтва не слід забувати, що Аратта-Арта-Арсанія проіснувала на території Русі аж до ІХ-ХІ ст., Арія-Оріяна-Дандарія-Дандака - до IV ст. (а у печеніжсько-половецькій традиції - щонайменше до середини ХІІІ ст.). Говорячи про киян-козаків, слід знати тотожність інд. Данд(ак)и, іран. Пал(ак)а, слов. Кия. В усіх випадках цей династичний термін походить від сукупності побутових і священних понять, що зводяться до індоєвропейських 'жердини' та 'жезла'. Злиття русичів з половцями у військові загони козаків ХІІІ-ХV століть відбувалося в умовах партизанської боротьби обох народів проти татаро-монгольської навали. Її писемні свідоцтва першими наводять назву козак. У польських документах відомості про них поширюються з 1489 р. При цьому М. Меховіта в "Трактаті про дві Сарматії" (1518) розрізняв казаків татарських і козаків рутенських - 'руських', тобто українських.
Козаки-запорожці зберігали легенди різних історичних глибин [], що засвідчуюють і різні назви козацтва. Найближча до сучасності легенда про чорногорів: "Тепер покоління запорожців, що кинуло Січ за Катерини, живе, кажуть, під турком на Чорних горах, і козаки знову звуться чорногорами".
Давнішою є розповідь про походження запорожців від козар, які буцімто "з великою силою народу вийшли із-за Києва, з своїм ватажком, кошовим Германом". Цю версію можна співставити зі свідченням "Велесової книги" [4а-в] про іронців, що в середині ІХ ст. допомогли русичам у війні з хозарами - найпізнішими сарматами (за Л. М. Гумільовим), правителі яких породичалися з юдеями. Іронці, пращури осетин, теж були нащадками скіфо-сарматських племен, що належали до іранського відгалудження арійської спільноти (яку науковці умовно називають "індо-іранською"). Одне з племен Ірану мало назву германи. Але згадка про Германа могла зберігтися й від навали германців-готів, які прийшли з Прибалтики до Причорномор'я на початку ІІІ ст. і деякий час співіснували з наступними хозарами.
Згадку про готів, вірогідно, відображено й у переказі про прийняття князем Амлином до свого війська попоредників запорожців, які "не тут жили, а десь у лісах, під Києвом. Киями звалися од того, що ходили в походи з кийками". Свідоцтво про киян може сягати тут часів існування індоєвропейської (араттської) спільноти, до якої входили не дуже ще тоді розмежовані пращури аріїв, слов'ян та германців. Готсько-візантійський історик VI століття Йордан, згадуючи про давні часи, називає прибалтийський союз вандалів і венедів. Засновниками його (а також, за "Велесовою книгою", одноетнічних їм слов'ян, союзу оріян і борусів) вважалися дід Арій (Орій, Ірій, Ор) та батько Кий; надалі цей союз започаткував Готське князівство в Тавриді. Безпосереднім же предком готів був Амал, - чи не Амлин із легенди козаків-запорожців?Безсумнівно індоєвропейське походження має легенда про те, що "запорожці - із малих дітей. Їх усього було дванадцять чоловік". Тут присутній перегук із 12 подвигами Геракла - 'героя, уславленого (богинею) Герою(-'Роком')', тезкою слов'янського Ярослава. Геракл почав геройствувати малою дитиною, ще в колисці задушивши змій, насланих Герою на нього та брата. Крім того, зародження й розквіт культу 'Дитини-захисника' - притаманного надалі індоаріям (Шішупал), русенам-етрускам (Сосіпол), слов'янам-русичам (молоді брати Кий, Щек, Хорив із князівства полян) - простежено в араттських і арійських поселеннях та могильниках Дністро-Дніпровського регіону VI-III тис. до н. е. А відповідності подвигам Геракла часів Троянської війни (кінець ІІ тис. до н. е.) знаходимо в запорозьких легендах про Змієві печери на порожистих островах Перун і Хортиця. В обох випадках мовиться про героя-змієборця та діву, яка народила від нього трьох синів-богатирів.
Зберігся (Л. Безклубим: [1]) "Супойський переказ" про походження світу, України й козацтва: "Колись в сиву давнину породив [небесний] батько Коло з матір'ю Даж-землею під час нічної грози люд вкраїнський, та й дав їм землю з півночі на південь од моря до моря та з заходу на схід од Дунаю до Дніпра-Дону. Та й заповів їм не ходити за ту землю та не оддавати […] та дав брата свого Місяця на сторожу козацтву тому характерному, щоб берегли землю ту денно і ношно. А щоб вправні були та згуртовані, то докинув вісім променів своїх козацьких на небо, щоб у скруту поглядали на Воза того; знали (б), в чім сила їхня козацька. Й були од Батька сторожи - чорна ненависть безмежна та завбачливість розуму од підступу, межи товариства, неправди проти звичаю та до ворога лють. А од Матері, Землі грозової, любов безмежна до люду краю, сім'ї своєї, - така червона аж багряна (любов), як сполох небесний". Дані про доіндоєвропейське виникнення Дажбога [12] підтверджено тут жіночою його іпостассю - що характерно для матріархальної Аратти. Відображено також давнину щонайменше 2300 р. до н. е. (коли жерці індоєвропейського світу повсюди замінили місячні календарі на сонячні). Заповіти [1] 20 і 24 засвідчують: "Місяць - дядько старший над душами правдивими козацькими", "Вистригти оселедець - стати під Батьків заповіт: то Колові сонячні брати-промені до краю доведені". Крім того простежуються специфічні відповідності текстам 30 і 16 "Велесової книги" [2], які датуються 2300-1700 рр. до н. е. Помітно, що Батько Коло "Супойського переказу" - не тільки Сонце та осяяний ним небокрай, а й Коло Свароже - нічний зодіак. Він у козацькому переказі ще 8-частинний; наступний 12-частинний сонячний зодіак з'являється в українській Наддніпрянщині із XXIV-ХХІІІ ст. до н. е. [31].