Особисті_немайнові_права
Конституційні обмеження у здійсненні особистих немайнових прав містяться у статтях З1, 34, 63 і стосуються таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспон¬денції, права на вільне збирання, зберігання, використання та поширення інформації, а та¬кож прав особи, яку засуджено за вчинення злочину.
Серед прав людини і громадянина, які передбачені у Конституції, значна частина належить до особистих немайнових. Оскільки за статтею 22 Конституції права, що в ній закріплені, не є вичерпними, це дає можливість подати у Цивільному кодексі й інші особисті немайнові права.
Особисті немайнові права можна поділити на дві групи. Перша – це права у сфері забез¬печення фізичного, природного буття особи. Друга – права, які забезпечують її соціальне буття [15].
Найважливішим природним правом особи є право на життя.
Законодавчого поняття життя не існує. Натомість є законодавче поняття здоров'я. Осно¬ви законодавства про охорону здоров'я відтворили положення Всесвітньої організації охоро¬ни здоров'я, згідно з яким здоров'я є станом цілковитого фізичного, духовного та соціального благополуччя і не пов'язується лише з відсутністю хвороб.
Категорії “життя” та “здоров'я” взаємно пов'язані. Тому можна сказати, що життя – це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біопсихосоціального організму.
Для постчорнобильської України життя при здоров'ї (у його законодавчому трактуванні) для багатьох громадян є нездійсненною мрією.
Це перешкоджає визнанню права на життя природним конституційним правом особи. Конституція і Цивільний кодекс – акти тривалої чинності. Проголошене у Конституції та у Проекті Цивільного кодексу право кожного на життя – не просто декларація; це право неодмінно має бути реалізовано.
Пропонується й законодавче вирішення проблеми евтаназії: задоволення прохання осо¬би про припинення її життя забороняється. Відповідно до цього той, хто задовольняє таке прохання, має вважатися вбивцею з усіма наслідками, які передбачені кримінальним зако¬нодавством.
Конституція України у статті 49 визначає право особи на охорону здоров'я, медичну до¬помогу та медичне страхування.
Проект Цивільного кодексу містить шість статей, що стосуються реалізації особою свого права на здоров'я. Ці статті взаємно доповнюють одна одну, створюючи в комплексі цілісний механізм регулювання даної сфери суспільних відносин.
Право на здоров'я – визнана у світі юридична конструкція. Стаття 49 Конституції Украї¬ни визнає за кожним право на охорону здоров'я. Неважко помітити, що “право на здоров'я” – ширше за змістом поняття. Держава, яка проголошує таке право, бере на себе обов'язок за¬безпечити здоров'я своїх громадян, особливо на момент народження, а потім, звичайно, й обов'язок його охороняти.
Поняття “право на охорону здоров'я” полегшує обов'язок держави перед своїми громадя¬нами. Воно, за справедливим зауваженням Л. Красавчикової, наперед звужує сферу правової регламентації відносин, що складаються з приводу здоров'я.Попри це, термінологія Цивільного кодексу має бути пристосованою до термінології Конституції.
У загальному контексті прав особи щодо свого здоров'я чільне місце посідає право на на¬дання медичної допомоги. Проект пропонує докладну регламентацію змісту цього права. Го¬ловна ідея відповідної норми Проекту полягає в тому, що боротьба за життя людини має тривати до кінця. Водночас, оскільки йдеться про право особи, надання їй медичної допомо¬ги має залежати від її волі, якщо, звичайно, свою усвідомлену волю вона може висловити.
Забороняючи активну евтаназію, Проект допускає пасивну евтаназію: ненадання медич¬ної допомоги, якщо повнолітня особа цього бажає, а також припинення надання медичної допомоги, якщо вона вимагає цього. Про пасивну евтаназію йдеться й у положенні Проекту, за яким лікувальний заклад на підставі висновку лікарської експертизи, за погодженням з членами сім'ї, може відключити непритомного хворого від систем життєзабезпечення, якщо врятування його життя чи відновлення здоров'я є неможливим.