Особисті_немайнові_права
Незважаючи на різноманітні заборони та переслідування, продовжує існувати кон¬кубінат. Від адюльтеру конкубінат відрізняється тривалістю, неанонімністю, відкритістю взаємин, відсутністю формальних перешкод до реєстрації шлюбу; від шлюбу – відсутністю державної реєстрації.
Ставлення радянської держави до конкубінату в різний час було різним [15]. Сімейне за¬конодавство Російської РФСР визнавало фактичні шлюби. За Кодексом 1926 року фактич¬ний шлюб визнавався на паритетних (тобто рівних) засадах із зареєстрованим у ЗАГСІ. Це означало, що фактичне подружжя мало рівне право на придбане за час спільного проживан¬ня майно, на аліменти, на спадщину та пенсію у разі смерті когось із них. Однак наявність фактичного шлюбу в кожному випадку належало підтвердити рішенням суду.
Кодекс про сім'ю, опіку, шлюб та акти громадянського стану Української РСР 1926 р. вирішував проблему фактичних шлюбів інакше: права та обов'язки подружжя породжував лише зареєстрований шлюб. Але була тут одна цікава деталь: особа, яка перебувала у фактич¬них шлюбних стосунках, могла в односторонньому порядку зареєструвати шлюб. У разі за¬перечення передбачалося оскарження такої реєстрації.
На практиці відбувалося майже цілковите урівнювання фактичного та зареєстрованого шлюбу. Це зумовлювалося великою питомою вагою фактичних шлюбів, необхідністю захис¬ту інтересів жінок, які залишилися з дітьми.
Така ситуація тривала до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 року, який надав юридичного значення лише зареєстрованому шлюбові.
Указ призвів до формування негативної суспільної оцінки таких стосунків, до заперечен¬ня їх сімейної сутності. Останніми роками ситуація почала змінюватися. Дедалі частіше в літературі, судових актах замість слова “співмешканець” трапляються слова “фактична дру¬жина”, “фактичний чоловік”. Почастішали випадки вживання слів “фактичний шлюб”, “фактичні шлюбні стосунки”.
Передумови конкубінату різні. Найчастіше це зневіра у шлюбі осіб, які вже перебували в ньому, пересторога можливого повторення неприємного шлюбно-розлучного процесу.
Такі союзи не є об'єктом статистики, але, за різними даними, їх кількість зростає.
Конкубінат може виконувати ті самі функції, що й шлюбна сім'я, тому заслуговує бодай на те, щоб бути визнаним як форма організації сімейного життя. Це, звичайно, аж ніяк не означатиме виправдання “вільного кохання”.
Повага до особи, якою перейнята Конституція і якою має бути перейнятий Цивільний кодекс, вимагає спокійного, без упереджень, ставлення до незвичного для загалу права: пра¬ва особи обирати форму організації свого особистого сімейного життя.
Серед особистих немайнових прав, які забезпечують соціальне буття фізичної особи, на перше місце Проект ставить право на ім'я.
Ім'я є юридичним способом індивідуалізації фізичної особи. Чинне нині законодавство містить норми, які встановлюють порядок визначення прізвища, власного імені та по бать¬кові дитини, але не вживає поняття “право на ім'я”. Декларація прав дитини (1959 р.) у третьому принципі проголосила, що “дитині від дня народження має належати право на ім'я”. Конвенція про права дитини у статті 3 встановлює, що “дитина з моменту народження має право на ім'я”. Оскільки згадана Конвенція з 27 вересня 1991 р. є складовою частиною національного законодавства України, то слід зробити висновок, що з цього моменту право на ім'я має у нас законодавче закріплення.
Право на ім'я, як і інші особисті немайнові права, багатогранне.
Насамперед воно означає право кожної людини з моменту її народження бути названою. Причому не протягом трьох місяців (стаття 164 Кодексу про шлюб та сім'ю досі не приведе¬но у відповідність до вимог Конвенції про права дитини), а відразу після народження.
Сьогодні переважна більшість громадян України індивідуалізується за допомогою прізвища (родового імені), власного імені та по батькові.