Каменяр: молот — його символ, зміст — праця

І бачив я в думці безмежні поля:

Управлена спільним трудом, та рілля

Народ годувала щасливий, свобідний.

Тричі перебуваючи в тюрмі (1877, 1880, 1889 роки) за революційну діяльність, І. Франко близько познайомився з трудівниками, доведених нуждою і експлуатацією до тюрми. Вони додавали йому низку тем для белетристичних творів, які друкувались у журналах «Дзвін», «Молот», «Народ», «Світ». У них ідеться про працю й побут робітників і підприємців на нафтових промислах у Бориславі.

Варто зазначити, що й сам Франко жив та працював у великій матеріальній скруті, не кажучи вже про його душевний стан. Після виходу з тюрми від нього, як від небезпечної особи, відвернулось усе галицьке «обскуратноє» суспільство — не тільки москвофіли, а й народовці — українські націоналісти.

Публіцистичну діяльність і керівництво радикальною партією Франко вів цілком безкорисливо. Засоби для життя доводилося добувати старанною платною роботою у польських газетах.

Приблизно від 1893 року Франко віддається науковій роботі і 1894 року захищає докторську дисертацію: «Варлаам і Йоасаф». 1895 року професорський сенат обирає його на кафедру малоросійської і старо-російської літератури, і Франко міг радіти, що врешті-решт зміг скинути «ярмо барщини» і присвятити себе науковій і літературній праці. Проте галицький намісник граф Казимір Бадені не допустив до затвердження професором людину, «яка три роки сиділа в тюрмі». Важливий песимістичний настрій Франко відобразив у збірнику віршів «Мій Ізмарагд». Обурене польське суспільство закрило для нього доступ до польських газет і журналів. Джерелом засобів для існування залишалася робота в німецьких, чеських і російських журналах. Однак це були випадкові заробітки, яких було дуже мало, і тому деякий час йому загрожувала сліпота від темної квартири і голодна смерть сім'ї, як свідчить А. Кримський.У цей час Наукове товариство імені Шевченка у Львові під головуванням професора М. Грушевсько-го почало видавати серію оплачуваних наукових і літературних праць. До цієї роботи залучили і Франка, який від 1898 року став редактором «Літературно-Наукового Вісника», найкращого українського журналу, який видавало НТШ. Франко продовжував стверджуватись:

Я буду жити, бо я хочу жити!

Не щадячи ні трудів, ані поту,

При ділі, що наш вік бересь вершити,

Найду й свою я тихую роботу…

На те віддам свій труд, свою охоту.

І вже звучить як заклик-поклик Франка:

Я син народа,

Що в гору йде, хоч був запертий в льох.

Мій поклик: праця, щастя і свобода,

Я є мужик, пролог, не епілог.

Попри бідність свого народу і власну матеріальну скруту Франко найвище ставить скарби людського духу. Він пише: «Хто здобуде всі скарби землі і над все їх полюбить, той сам стане їх рабом, скарби духа загубить».