Життєвий і творчий шлях Григіра Тютюнника

На початку 70-х років Гр. Тютюнник працював у видавництві «Веселка». Серед його продукції — настільна книга-кален-дар для дітей «Дванадцять місяців» (1974), у підборі матеріалів до якої ви­явився його літературний смак, мистецька вимогливість, повага до юного читача. Пише він і сам твори для дітей, видає збірки оповідань «Ласочка» (1970), казок «Степова казка» (1973), які по-новому розкрили талант письменника. Серйозно і довірливо розмовляючи з малим чита­чем, автор розповідає йому про звірів як про наших менших братів, про людину, що знає і розуміє життя лісу. Тютюнник не моралізує, не повчає, а це найкращий спосіб переконати дитину, передати їй своє ставлення до світу. Діти мають особливе чуття на доброту й людяність. Історія ж «знайомства» діда Арсена з бус­лом (умотивована обставинами і правдо­подібна) нагадує слова O. Довженка: «Стаю таким добрим, що вже птахи мо­жуть сідати на мою білу голову».

Сюжети дитячих творів Гр. Тютюнника народжені спостережливістю письменника, любов'ю до своїх героїв. Вони будуються як своєрідні діалоги між людиною і при­родою. Письменник створив важливу для виховання активного мислення дитини ілюзію самостійного бачення і спостере­ження того, що вона прочитала, зважив і на особливості дитячої психології — від конкретного, образного мислення до емо­ційності, яка керує життям дитячої душі. Мудра «Степова казка» Гр. Тютюнника допомагає дитині зрозуміти, а отже й по­любити світ живої природи, осягнути складності взаємин тварин — а через них і людських взаємин, виховує уміння керувати своїми вчинками, стримувати примхи.

Повість «Климко» (1976) написана на тому самому матеріалі, що і «Облога», дещо подібна до неї композиційно, однак має свої істотні особливості. Сюжет в обох творах будується «нанизуванням» епізодів — зустрічей головного героя з різними людьми. Але ні про які повтори не може бути й мови. І не лише завдяки відмінностям між головними персонажа­ми. Климко урівноваженіший, послідовні­ший від Харитона, він по суті вже є осо­бистістю, сформованою всім довоєнним доокупаційним життям, йому, сироті, яко­го виховував дядько, рано довелось на­вчитися повністю себе обслуговувати, пі­знати почуття відповідальності — і не тільки за себе, а й за інших.

За жанровими ознаками повість «Клим­ко» близька до повісті-драми, де всі «пе­риферійні» події зв'язані основним драма­тичним вузлом. Тут також багато спога­дів головного героя, але більше спогадів світлих, які викликають протест проти війни, що жорстоко зруйнувала прекрасне мирне трудове життя радянських людей. Климко, як і Харитон, сирота, але він не стає мучеником чи жертвою обставин, це натура більш активна, дійова, це малень­кий борець. Письменник виходить за звичні для традиційної повісті межі опи­су та аналізу дійсності, підтримуючи за­гальну тенденцію сучасної радянської прози до епічності та концепту а льності. Погляд автора стає ніби ширшим, більш цілеспрямованим — утвердження добра. В «Облозі» таке утвердження часом здій­снювалось за принципом «від зворотного» або ж через заперечення зла. Поряд із стильовими та емоційними відмінностями, пов'язаними з суб'єктивним характером розповіді в «Облозі» та об'єктивним у «Климкові», принципово важлива взаємо­дія Харитона і Климка з оточенням: з ро­весниками, з дорослими, зрештою, з воро­гами.Харитон здебільшого тримається осто­ронь дітей, не одразу знаходячи з ними спільну мову. Спілкування з дорослими нерідко завдає йому душевного диском­форту і навіть моральних травм: тягну­чись до людей чистих і світлих, він часті­ше зустрічає протилежне, або ж людей надломлених, яким він, сам ще не зміцні­лий, мусить стати моральною опорою,— і ця душевна перенапруга часом забирає в нього останні фізичні сили. До цього ж типологічного ряду належить і характер Климка — хлопця щирого, доброго, само­відданого. Але Климко має надійних дру­зів, та й доля більше зводить його з людьми так само щедрими, чесними і — головне — морально витривалими. Він та­кож не роздумуючи відгукується на чужу біду, але ті, кого він рятує (зрештою й ціною свого життя), внутрішньо не -чужі йому, лише беззахисні перед лихом вій­ни,— і його зусилля виявляються не мар­ними, водночас і його самого зміцнюючи, допомагаючи його людському самоствер­дженню. У зображенні зіткнень героя з ворогом також є істотна відмінність Ха­ритон виглядає пасивно-потерпаючою по­статтю, Климко ж, при всій наївності ди­тячого протесту, виступає активним ви­разником моралі радянського народу.

Можна, таким чином, говорити про пе­реважання трагедійних обертонів у ху­дожньо-емоційному ладі «Облоги», І опти­містично-стверджувальних у «Климкові». Та, безперечно, саме через нелюдські ду­шевні муки Харитона прийшов художник до подвигу Климка. Такий своєрідний ви­раз знайшла в Григора Тютюнника невід­воротна історична і психологічна логіка еволюції характеру героя з народу, по­ставленого ходом подій перед суворою альтернативою життя чи загибель.

До цього ж покоління звернено повість у новелах «Вогник далеко в степу» (Ш?9). Життя повоєнних ремісників автор знав добре — звідси й точність у характеристи­ці персонажів, у зображенні обставин та оточення. Через виразні деталі, яскраві епізоди (динамізм фабульного розвитку тут відсутній) письменник показав красу людську, доброту і чуйність, які проти­стоять жадібності, жорстокості, егоїзму. Небагатослівно, але виразно виписані при­вабливі образи тітки Ялосовети, переко­наної, що «всі люди красиві, як добрі», старого майстра Федора Демидовича, який навчає підлітків не тільки перетворювати металобрухт у потрібні людям речі, а й з гумором сприймати дрібні гризоти, збе­рігати людську гідність за будь-яких об­ставин. Переконливою в реаліях часу, ло­гічною й водночас емоційно багатою опо­віддю підводить письменник юного чита­ча до розуміння причин і передумов пере­моги нашого народу у смертельному дво­бої з фашизмом, підвалин і джерел його післявоєнного відродження, душевна чис­тота, І висока людська гідність, надзвичай­но розвинене почуття товариськості, брат­ньої солідарності радянських людей. «Лі­ричний (проте не сентиментальний!) ко­лективізм» — так визначив автор настро­єву домінанту твору.