Життєвий і творчий шлях Григіра Тютюнника

Безсумнівний зв'язок повісті «Облога» з тим, що пережив автор у далекому ди­тинстві. Спогади ж героя надають траге­дійного відтінку творові не лише своїм змістом, пронизливістю настрою, а й са­мим фактом їх виникнення — адже то зга­дує дитина, і згадує про татсе далеке мирне життя... Жорстокі реальності одно­го з найскладніших періодів у житті краї­ни насичують недитячим болем ті спога­ди, що, як і тривожні сни хлопця, не мо­жуть заспокоїти його душу, послужити їй захистом від трагедій, породжених вій­ною; вони переплітаються з картинами навколишньої дійсності, взаємопідсилюючи його реакцію на те й друге одночасно. Лаконічно й переконливо зображено все те тяжке й гірке, що доводиться пережити йому, як і дивовижна, не відповідна його вікові спостережливість, уміння розуміти, відчувати нюанси розмови, мотиви пове­дінки людей, розгадувати їхні приховані думки, його надзвичайна вразливість, здат­ність перейнятися чиєюсь бідою, чиїмось болем. Драматизм твору підсилюється на­явністю світлих моментів на трудному шляху героя, який зустрічається з радян­ськими бійцями-радистами. Гіркий досвід підказує йому не тільки манеру поведін­ки, а й недитяче розуміння своїх почут­тів при розлуці з цими веселими і силь­ними людьми, серед яких і військовий поштар, колишній учитель історії, Калюж­ний, котрий так нагадав Харитонові тата, збирався всиновити його, але загинув,— наче здійснивши болюче передчуття хлоп­ця.

У 70-ті роки з'являються у пресі — рес­публіканській («Вітчизна», «Дніпро», «Ра­нок») та всесоюзній («Дружба народов», «Сельская молодежь», «Студенческий ме-ридиан») нові твори Гр. Тютюнника. У Талліні виходить збірка його опові­дань естонською мовою (1974). Журнал «Сельская молодежь» у 1979 р. (№ 1) по­відомляє, що його нагороджено медаллю «Золоте перо» — за багаторічне творче співробітництво. Виходять друком збірки «Батьківські пороги», «Крайнебо» (Київ, 1972, 1975), «Отчие пороги» (Москва, 1975), «Коріння» (Київ, 1978). Розши­рюється тематичний діапазон творів, звер­нутих до гострих морал-ьних проблем су­часного життя, досконало відшліфовується автором кожне слово, фраза, сповнена гармонії і мелодійності. Але, як і раніш, незмінні увага до людини, любов до неї, загостреність відчуттів, вразливість авто­ра та його героїв, що миттєво реагують на моральні відхилення, авторський біль за нереалізовані людські можливості, за нездійснені долі. Чого бракує конкретній людині й чого вона шукає чи мусить шу­кати? Такі питання хвилюють письменни­ка. Далеко не завжди можна знайти від­повідь на них, і тому з'являються нотки трагедійності — тієї, яка надає мистецтву особливої сили і, як відомо, буває дже­релом оптимізму.

Ровесникові Гр. Тютюнника, митцеві, в чомусь істотному відчутно спорідненому з ним, В. Шукшину, належать слова про те, що без печалі неможливе справжнє мистецтво. Сумуючи з приводу його пе­редчасної смерті, Гр. Тютюнник висловив не лише розуміння особистості цього мит­ця, а й свої уявлення про природ) х-дожньої творчості: «З любові й муки на­роджується письменник — іншого шлях для нього нема». Його власний художній світ народжувався — з кожним твором щоразу заново — з великої любові до лю­дей і великого болю.Цілком природний для художнього сві­ту Тютюнника Санько Бреус з оповідан­ня «Дикий» (присвяченого пам'яті Шук-шина) — з тієї самої породи «диваків», котрим цілком чужий будь-який розраху­нок, котрі шукають «свята для душі» (і не тільки для своєї), намагаються влас­ними зусиллями створити його, це свято,— не для себе, а для людей; це сучас­на модифікація типу «дивака», відомого літературі з незапам'ятних часів. Пи­сьменника цікавить особливе в людях — те, шо не одразу видне, але що врешті визначає природу особистості, її індиві­дуальну та суспільну цінність. В опові­данні «Три плачі над Степаном» люди, віддаючи землі тіло свого односельця, оплакують добру, чесну, працьовиту лю­дину, поряд з якою всім було добре,— турботливого чоловіка, сина й товариша, кращого колгоспного водія. Лише про одне ніхто не згадав, хоч не один знав:' любив Степан, «як на яблуню у спілих яблуках сліпий дощ йде... Тоді вони й плачуть немов, і сміються...» 9. Цей поетич­ний світ, який пішов з життя, збіднивши його, краса душі цієї особистості, непов­торної й незамінної, дорогі письменнико­ві. Саме такі особистості й приваблювали найбільш його увагу, чи то вічний тру­дівник Юхим Кравчина («У Кравчини обі­дають»), чи скромний сторож Данило Ко­ряк («Деревій»), чи безмежно добра ба­буся Марфа («Груші з копанки» — цикл «Крайнебо»), яка єдиний сенс свого життя вбачає в тому, щоб робити хоч щось, що в її слабких силах, для людей. Коли її питають, чи не можна тут напитися, чують у відповідь: «Якби не можна, то навіщо б я тоді отуто жила!» (1, 237). Знайдено влучне порівняння, яке найточ­ніше передає суть усього довгого життя вічної трудівниці: «Вона була дуже згорб­лена, мовби нахилилася колись до гряд­ки цибулину висмикнути та й уже не ви­просталася» (1, 237).

Твори, які складають цикл «Крайнебо», написані особливою, ритмізованою мовою, в трохи незвичному для Тютюнника під­несеному стилі. Це «акварелі», поезії в про­зі, щодо яких можна говорити і про вплив поетики Довженка, і про близькість ав­тора до тих самих народних джерел. Ліричний герой, від чийого імені ведеться розповідь у циклі, чи не вперше виявляє­ться невіддільним від образу автора. Саме тут письменник відхиляє завісу своєї творчої лабораторії, свого способу вивчен­ня життя: «Можна б, звісно, розпитати в нього, яке життя прожив, та не хоче­ться в'язнути до людини, мовчазної і ро­ботящої — соромно, так само, як пити воду з чужого колодязя, не спитавши доз­волу в господаря, як стати і послухати, про що шепочуться молодята в саду» (1, 236). Отже, пильні спостереження, трохи фантазії, роздуми на підставі тих спосте­режень та висновки з них.