Ганна Костів-Гуска. Поезія

Поетеса перейнята тим як врятувати свою душу, вибілити її, але вона напевне знає, що варто берегти не тільки свою, а й душі метеликів, дерев, буслів. А ще вона уміє описати красу росистої лугової стежини, смак червоного яблука і гіркуватого диму, світло батьківської хати на порозі вересня, дощ – автограф неба, залишений на землі та багато інших земних див. При цьому не покидає радісне відчуття, що пером вона малює, як пензлем.

У росах стежка лугова,

Мов срібний ланцюжок…

…Осіннє золото беріз

Зриває вітер нетерпляче.

Стоїть такий печальний ліс,

Що ледь душа моя не плаче.

Відчуття єдності з природою, усвідомлення того, що твоя душа – частинка світової душі, дарує поетесі трепетне усвідомлення щастя і дару слова, потребу висповідатися перед світом, закарбувати у слові проминальну мить.

Природо! В нас одна душа.

Мені сестрою ця калина.

І я не винна, я не винна,

Що виросла з її куща…

Михайло Шевченко обмовився у передмові, що поезія Г.Костів-Гуски ніби й не жіноча, а більш чоловіча. Тут важко з ним погодитися. Звичайно, є у поетеси рядки, що виказують виняткову силу волі, рідкісну для нашого часу стійкість і навіть мужність, але не вони домінують тут, не вони визначають поетичне обличчя авторки, бо назагал це поезія по-особливому трепетна і щімка, осяяна добротою і ніжністю. Тільки жінка може так прагнути все обняти, зігріти теплом свого серця і любові, тільки жінка може так страждати без гніву й протесту, не картаючи та не нарікаючи. Разом з тим, в тій поезії відчувається щось крихке, беззахисне і дитинне. Тільки жінка, що не розгубила в душі дитинного начала може дозволити собі публікувати ось такі вірші:

Ті дні ще з пам’яті не стерті,

Не поросли іще травою.

Як я мала хотіла вмерти,

Щоб мама плакала за мною.

Я об’їдалася порічок,

Оскомина палила зуби.

Я уявляла, скільки стрічок

Мені в труні прикриють груди.