Ганна Костів-Гуска. Поезія

Кожного чекає жахливий триптих: життя – смерть – страшний суд. Але в кожного є також час – його життя, – щоб зробити страшний суд нестрашним, одрятувати душу для вічного життя.

Поетеса болісно перейнята тим, що людина готує землі судний день, а земля – людині. В одному з програмних творів “Чорний біль” є такі рядки:

Цей чорний біль ніколи не мине

В душі землі, в душі мого народу.

Він зачепив своїм крилом мене,

Мій сад, і небо, і пречисту воду.

Цей чорний біль страшніший від проклять –

І, наче смерть, квапливий, невблаганний.

Свята земелько, як тобі болять

Невидимі радіаційні рани…

Піврозпад болю. Де його закон?

Хто встановив на душу його мірку?

Піврозпад болю… Не жахливий сон,

Бо нам усім від нього в горлі гірко.

Звичайно, у світі тісно переплітаються журба і радість, щастя і горе, вони не можуть існувати одне без одного, як тіло без душі, світло без темряви. Світ, що його малює поетеса, ніколи не постає однобічним, чорно-білим, а в усій гамі кольорів. І, як на мене, їй найкраще вдаються ті вірші, в яких оспівується краса і велич цього світу. Пити очима красу – наповнювати радістю криницю душі.

У споришах ночують їжаки.

Їм на подвір’ї так привільно жити.

Вони їдять у мене із руки,

Я навіть вмію з ними говорити.

По стежечках, що знають лиш вони,

Біжать квапливо, зблискуючи оком.

І ці старі, гіллясті ясени

Без них були би зовсім одинокими.