Ганна Костів-Гуска. Поезія

Гарячий пил нечутно глушить кроки.

…Вечірня туга цих святих небес.

Камінні дворики. Кімната, стіни.

Тут Божий Дух благословив Тебе,

Тут Ангел возвістив Тобі про Сина.

 

Книга повинна збагачувати нашу мову, і якщо цього не відбувається, то її краще відкласти вбік, але можна й дочитати, якщо вона відточує нашу совість. Та це трапляється рідко, бо якимось дивним чином мова і совість взаємопов’язані. У Г.Костів-Гуски це відчувається особливо і ці вишукані образи, мистецькі тропи ніби осяяні горним світлом. А ще поетеса незрідка ніби пробує слово на смак і перевіряє на колір, тож народжуються такі щасливі поетичні знахідки як: “густа тиша”, “нестерпний вітер”, “людської долі золота сльоза”, “палючий аравійський вітер”, вона спроможна відчути як “тужить слово”, “як сніг цвіте, як пахне м’ята-рута, як “серце навіть в радості щемить”. Та не лише відчути, а й описати.

Поезія Г.Костів-Гуски – це поезія переживання, що народжується, як правило, з якихось неперебутніх душевних станів, що виливається з глибини серця. Звісно, вона не чужа осмисленню, але горує почуття. Серце – центр світу і всесвіту, все зводиться до нього і все осяяне його світлом, воно єдиний непомильний і незрадливий провідник, тільки воно здатне наблизитись до Бога, відчути твердь Господнього світла. І чи варто покладатися на розум, на логіку? Далебі. Адже людина не може відповісти хоча б на такі питання як: звідки ми прийшли? Куди прямуємо? Куди відійдемо? Чому на долю кожного випадає стільки страждань і випробувань? А серце говорить нам: блаженні, що не бачили й увірували й одкровення сходить на серце щире та лагідне.

Поетеса роздумує над такими категоріями буття як правда і кривда, любов і ненависть, добро і зло, гріх і покута.

Спокутуєм гріхи свої й чужі.

Але чому це безневинні діти

Стоять із нами по цей бік межі

І ми їх не спроможні захистити?

Це Божа кара чи людська рука

Нависла над тобою безборонно?

Тече людської пам’ята ріка –

Місцями – світла, а місцями – чорна…І світ вона бачить крізь призму сльози, і все у неї освячене сльозою, й сьогодні уже можна говорити про архетип сльози у її творчості. Це не означає, однак, що породжує ту сльозу проста жіноча сентиментальність чи тонкосльозість, далеко ні, просто вона має стале переконання, що сповідатися Богові щиро можна тільки зі сльозою і світ уявляється їй як сльоза з Божого лиця. Усвідомлення трагічної сутності життя у книгах “Голгофа” і “Страсна дорога” наскрізне. Страждання Богородиці, Спасителя, що прийняв на себе муки світу – не тільки високий символ, вони сутність земного життя. “Справді, жити на світі – це недоля”, – наголошував Тома Кемпійський. Г.Костів-Гуска багато пише про людські страждання, її передусім цікавлять особистості, для яких життєва дорога стала суцільною Голгофою, і яскраво виділяються тут образи Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, Богдана Лепкого, Василя Стуса, Климентини Попович-Боярської та інших. Що життя кожного з них? Що після кожного з них залишиться? Слово, як сльоза закам’яніла.