Ганна Костів-Гуска. Поезія

Ганна Костів-Гуска. Поезія

Сьогодні це уже сприймається, як аксіома: справжня поезія – завжди глибоко релігійна. Хто цього не розуміє, не відчуває, для того пояснення бліді й марні. Багато про це написано Валерієм Іллею, добре про це сказав Михайло Шевченко у передмові до збірки поезій Ганни Костів-Гуски “Страсна дорога”: “Переконаний, що бездуховної поезії не існує, та й існувати не може. Адже поезія і є вираження духовного стану (чи руху) людської душі”. Одразу, ніби мимохідь, втрачаєш інтерес до тексту невіруючого письменника, бо ловиш себе на думці, що нема глибини, що ідеш по мілкому, а це стомлююче і нецікаво. Ганна Костів-Гуска завжди тяжіла до духовної лірики, і навіть у часи тоталітарної системи всупереч панівній ідеології намагалася сказати більше про душу людини, ніж примарні трудові здобутки, релігійною тематикою наснажені також майже усі без винятку її нові твори, що увійшли до двох останніх в часі збірок “Голгофа” і “Страсна дорога” (обидві видані у знаному тернопільському видавництві “Джура”).

Мисляча людина завжди живе у передчутті великої нагороди – вічності, й не може не думати про той великий перехід, що чекає її, не замислюватися над болісними питаннями буття, терзатися сумнівами і дошукуватися істини, прагнучи дорости до розуміння Абсолюту. І той, хто шукає, знає – усе починається з любові, вона одна виведе з манівців, допоможе і опорятує душу, й мимоволі зривається з уст тихе прохання: Отче наш, любов нашу насущну дай нам сьогодні:

Моя любове! Вік гори мені.

І не згоряй, не згасни, і не стлій,

Не промайни, як дощик навесні,

Не пролети, як в спеку буревій.

Поетеса все хоче обняти і пригорнути до серця, зігріти теплом душі, онімбити і облагородити. Ти відчуваєш силу цієї любові, бо вона б’ється через край, світ у її сяйливій аурі й полоні, а трагічність життя з особливою напругою підсилює її. Відчуваєш, що любиш цю веселку, бо хтось милується нею востаннє, любиш ріку – хтось купається в ній останній раз, любиш траву – востаннє хтось занурюється в її пахощі… Любиш землю – як на відході…

Хитнеться день і дзенькне камінь!

На віко – декілька грудок.

…Із траурними хоругвами

Душі зметнеться голубок.

Земля кружляє у безвісті і ми будуємо дім над прірвою. Але хіба у нас є вибір? Земля – ковчег. І кожен переживає свій кінець світу. Тож мисляча людина живе ще й в постійному Божому страху, і це не від слабкості душі, а від сили її, від визнання всемогутності Бога і усвідомлення власної ущербності та потреби вдосконалення. Не сильні духом обходяться без Бога, а сліпі духом.

Читаєш ці вірші й переживаєш справжнє духовне піднесення, перед внутрішнім зором постають картини хвилюючі й неперебутні: рідні краєвиди і далекий Єрусалим, споришевий путівець, яким ще юна мати бігла на колгоспне поле і та стежка, якою ходив Господь. Ховаєш той скарб у душі й прагнеш ступати по землі, наче по воді.

У Назареті тиша аж густа.

Провінція далека і глибока.

Нестерпний вітер спалює уста,