Микола Хвильовий і естетика Хвильовизму

Товариш Жучок — секретар партячейки — розмовляє часто російською мо­вою (новела практично писана наполовину російською), що доносить до читача дух того часу, іншими словами — стиль життя.

Мовна стихія твору сповнена піднесення, радості, щирого захоплення та симпатії.

Природа світовідчуття М. Хвильового виявляється в антиномічній природі втіленої в новелі ідеї: маленькі муралі без імен — автори «маленького подвигу» знівельовані шаленим часом, розпорошені в просторі, але вони творять «непо­мітний подвиг», необхідний для перемоги революції.

Низка наскрізних тем — лейтмотивів, до яких автор звертається послідовно в різних творах, засвідчує коло проблем, що поставали у свідомості М. Хвильового як переживання революційних подій і постреволюційного синдрому. До їх числа належить спроба осмислити в аспекті власного світогляду обговорену героями роману Ф. Достоєвського «Брати Карамазови» морально-етичну проблему «сльози дитини» — міри допустимої жертви задля щастя всіх. Проблема ця характе­ризувала комплекс страждань і душевні муки й самого М. Хвильового та його покоління.Ідея майстерної дії — повернення до ідеальної людини-бога, цілісної істоти, яка поєднує в собі чоловіче та жіноче начала. Перетворення жінки Стеньки в новелі «Легенда» на буйного юнака-месника демонструвала анігіляцію новою істотою звичайних людських норм і законів. Стратегія цієї нової боголюдини — абсолютна свобода помсти: «Молюся всім людським мукам, молюся помстою, що наводжу її на катів жорстоких, на силу не нашу. Молюся й тобі, людино вільна, що взяв ніж і запалив серце грозами».

Люди, задля яких проливалися «цебри крові», не прийняли суворої правди юнака: «І порішили люди тоді, що Стенька дійсно зв'язався з нечистою силою... тільки байстрюки та голодранці підтримували його, а інші люди відсахнулися від нього». Трансформація «юнака буйного» в «голу жінку-красуню» у свідомості громади є поверненням ідентичності. У народі лишилася жити легенда про незвичайну жінку Степаниду, її волю до життя та мужність.

На перший погляд, у новелі «Легенда» М. Хвильовий звертається до іншої стилістичної манери, уникає відвертих звертань до читача, формування низ­ки асоціативних ланцюгів тощо, його творча програма лишається тією ж. Ав­тор прагне через долю окремої особистості виявити характер своєї доби — прекрасної та жорстокої водночас. Космічна, універсальна природа подій пе­редається через включення їх до природного циклу. Початок повстання співвідноситься з бурхливим відродженням природи та некерованою стихією: «Влетіла буря, крикнула — дзвінко, просторо:

— Повстання!

Зашуміло в зелених гаях, загриміло, загуло. Прокинулась ріка, подумала світан­ком та й розлилась — широко-широко на великі блакитні гони. Та й побрели по коліна у воді тумани зажурені, похилі.

Ішла повінь... Летіла буря...»

Дійсність постає у свідомості митця як синтез космосу й хаосу: творення нового світу з новими людьми та законами, руйнація усталених норм, правил, що стримують розвиток суспільства й людини. У запалі творення нищаться загальнолюдські ідеї, результатом стає трансформація морального стрижня, людина втрачає власну ідентичність і стає неспроможною адекватно сприйма­ти й оцінювати дійсність. У колі цих проблем формується творча програма М. Хвильового — синтез радикального перетворення світу й водночас найбільш повної його інтерпретації.

Письменник прагне збагнути сутність речей, для нього стає очевидною не­придатність до цього звичайних логічних структур, ним усвідомлюється не­обхідність виходу за межі традиційної мислительної стратегії. Елементи нової поетики формувалися як на основі реалістичного методу, так і на грунті модер­нізму, який ті самі життєві проблеми розв'язував не з конкретно-соціального погляду, а з погляду космічного, вічності. Нова література, сміливі мистецькі експерименти цілком захоплюють М. Хвильового. Справжнім художнім шедев­ром цього періоду, втіленням мистецьких ідей і мрій письменника стають «Ара­бески» (1927 p.). Це одна з найхарактерніших новел, і разом з тим один із найбільш складних для розуміння творів М. Хвильового. Можливо, тому, що «Арабески» — швидше гімн творчості, вільному мистецькому духу. Це новела про щасливе майбутнє. Вона сприймається в образі голубої бурі, завихреної емоційними спалахами та сліпучими блискавками розкриленої фантазії, вона спов­нена щасливої втіхи творчості, мрійництва, солодкої туги за молодістю, очіку­вання кохання, щастя, вселенського миру, особливої душевної мрії.