Микола Хвильовий і естетика Хвильовизму

Автор із молодою зухвалістю прагне збагнути й передати у слові універсаль­ну суть своєї доби. У пошуках нових барв і ритмів М. Хвильовий приходить, за висловом Є. Маланюка, до «ліричної музичності й музичної ліричності», що особливої виразності згодом набуде в новелах і стане характерною ознакою його індивідуального стилю.

Молимося мудрості і віку і секунді.

Молимося тому, чого не знаємо,

бо наша молитва —

жага все-пізнання

Клавіатурте розум, почуття і волю!

Клавіатурте.

(«Клавіатурте»)

У 1921 p. M. Хвильовий разом із В. Сосюрою та М. Йогансеном укладає й публікує «Наш Універсал до робітництва і пролетарських митців українсь­ких». Цей літературний маніфест позначає початок нового етапу розвитку ук­раїнської літератури. М. Хвильовий швидко опиняється в епіцентрі літерату­рного процесу.

Плеяда молодих митців бачила своє призначення у творенні нової літерату­ри, яка б рішуче відрізнялася від набутків попередників. Згодом М. Хвильовий без зайвої ностальгії напише: «Вмирала стара форма, як лицарство, як запо­рожці. По таємних лабіринтах мчав вітер із незнайомого краю»; «поет знав, як далеко одійшов запах тобілевичо-старицьких бур'янів, що прекрасно пахли після «Гайдамаків» і «Катерини», як далеко і «Тіні забутих предків», і все, що хвилюва­ло юність». Основними принципами нового мистецтва стає відмова від точного повторення дійсності, митців вабить і цікавить тільки «комплексна система фактів, втілена в поетичний образ як невмирущий символ жадань, турбот, поразок і перемог кляси та її епохи».У 1922 р. виходить збірка поезій М. Хвильового «Досвітні симфонії», а 1923 р. — перша книжка оповідань «Сині етюди», яка остаточно утверджує молодого автора в пореволюційній літературі як піонера й новатора. Авторитетні критики зустріли молодого прозаїка вельми компліментарними рецензіями. О. Білецький у відомій статті «Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року» назвав Хвильо­вого «основоположником справжньої нової української прози». С. Єфремов від­значив «бистре око меткого спостережника разом з незалежною об'єктивністю художника, вміння різко й рельєфно, без страху зачеркнути контури, вложити в них промовистий образ, знайти відповідне слово без зайвої розволіклості, ок­руглити цілу картину яким-небудь загальним штрихом...»

М. Хвильовий починав як неоромантик, хоча в його новелістиці можна знайти впливи імпресіоністичної поетики, елементи експресіонізму й навіть сюрреалізму. Він намагався передати почуття, враження. Зміст слова розкри­вається завдяки асоціаціям та аналогіям, воно обов'язково пов'язане з барва­ми, запахом, звуками; музичний принцип організації тексту й «напрочуд тон­ка ритмічність — власне внутрішньо-музикальна, а не зовнішньо-механічна» . (за спостереженням Є. Маланюка) — стають важливими компонентами його ліричного настрою.

Можна тільки дивуватися зливі його думок і почуттів, виражених у памфлетах упродовж 1925—1930 pp., особливо під час літературної дискусії. Памфлет за памфлетом, один гостріший за іншій, виходять з-під пера М. Хвильового. Пись­менник не згідний, щоб про його країну у світовій історії нагадували два рядки петитом, котрі ніколи ніхто не прочитає.

З першим циклом своїх полемічних статей «Камо грядеши?» М. Хвильовий виступив навесні 1925 р. У пристрасних звертаннях до сучасників авторитетний письменник відверто декларує позиції, що мають бути програмовими для украї­нської літератури. Заклики орієнтуватися на «психологічну Європу», звільнятися від агресивної авторитарності російської літератури «геть від Москви!», перс­пективи нового культурного Азіатського ренесансу, у якому Україна посяде чільне місце, вражали новизною та відкривали нові можливості для творчості. «Геть від Москви!», оскільки Москва стала центром всесоюзного міщанства. Про це гово­рили й російські письменники. Навіть велика російська література, у якої сам Хвильовий вчився, і непогано, просякнула наскрізь песимізмом. Основні погля­ди на перспективи розвитку нового українського мистецтва, а також програма формування національної культурної еліти викладені в циклах памфлетів «Дум­ки про течії», «Апологети писаризму».