Микола Хвильовий і естетика Хвильовизму

Написаний у 1926 р. памфлет «Україна чи Малоросія?» був заборонений і став відомим лише в 1990 р. Виступи Хвильового як прозаїка й полеміста схвилю­вали всю українську інтелігенцію не тільки в Україні. У цьому герці зіткнулися представники різних світоглядних груп і мистецьких поглядів. Розпочалася літе­ратурна дискусія, що тривала до 1928 р. і згодом переросла в політичну. Іван Лисяк-Рудницький в історичному есе про письменника говорить: «Згідно з усіма свідченнями, Хвильовий був обдарованою «харизматичною» особистістю. Дрі­бний на зріст, чорнявий і нервовий, він справляв на всіх, що стикалися з ним, не виключаючи його противників і обвинувачувачів, велике враження своєю сміли­вістю, щирістю та блиском діалектичного мислення. Кожна його книжка, почи­наючи від першої збірки оповідань, електризувала громадськість і викликала реакцію з боку офіційних чиновників. Але він здійснював свій вплив також іншими шляхами: через свої критичні статті та памфлети, через прилюдні дис­кусії, що в них він брав участь, через літературні асоціації, що їх він був заснов­ником, через журнали, що їх він був натхненником».

Співець «загірної комуни» та лідер «олімпійського», тобто елітарного, об'єднання письменників ВАПЛІТЕ, марксист, який диктатуру пролетаріату нази­вав чорним трибуналом комуни, націоналіст, який свою національну державу іменував «хохландією», пускав у світ приказки на кшталт «ви серйозно чи по-українськи», ненавидів «загопачену» просвіту й суперечливою вважав роль Шев­ченка в українській культурі — таким неоднозначним був сам Хвильовий, таки­ми ж багатовимірними є і його тексти. Важко сказати, де початок пристрасної гри й закінчення пристрасної правди. Сучасник Миколи Хвильового, спочатку со­ратник, а потім недруг, літературний критик Володимир Коряк у 1928 р. писав: «Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п'янить і непокоїть, дратує і полонить. Аскет і фанатик, жорстокий до себе і до інших, хворобливо вражливий і гордий, недоторканий і суворий, а часом — ніжний і сором'язливий, химерник і характерник, залюблений у слово, у форму, мрійник».Шлях Хвильового до себе передбачав насамперед пошуки особистої та твор­чої ідентичності. У цьому поступі митець прагнув досягти єдності зі світом і собою. Біографія М. Хвильового — це біографія людини-Фауста, одержимої твор­чістю, пошуком істини. Координати подорожування в художньому просторі М. Хвильового визначає спроба віднайдення власної ідеальної часопросторової координати — пристрасне бажання потрапити до «тихих озер загірної кому­ни», де зустріне людину — «втілений прообраз тієї надзвичайної Марії», що стоїть «на гранях невідомих віків». Подорож туди — це динамічна мандрівка нескінченними дорогами асоціацій, варіацій, напівфантастична путь у простір марень, снів і пам'яті: «Моїм арабескам —finis. Але я не тоскую. Я ще раз пізнав силу безсме­ртного слова, і воно перетворилося в мені. І з океану варіацій я випливаю, м'ятежний і радісний, до нових невідомих берегів... Моїм арабескам — finis. Тоді Стерн, Гоголь, Діккенс, Гофман, Світ ідуть теж від мене, і вже маячать їхні романтичні по­статі, як голубі диліжанси на шляхах моєї безумної подорожі».

Серед смислових кодів, що були в активному вжитку європейських модерністів, подорож набуває насамперед форми пошуку, який митець здійснює не стільки в реальному просторі, скільки у світі власного духу, часто поза межами історії.

Специфіка світобачення М. Хвильового, як слушно зауважує П. Голубченко, знаходить ідеальне втілення як індивідуальний стиль митця, що став комплек­сом «стилю як світовідчування», «стилю як найважливішого, що автор мав ска­зати», та «стилю як світу автора (політичного, психологічного і всякого іншо­го)». Для письменника «романтичний напрямок», «романтика вітаїзму», «рево­люційна романтика» були тотожними поняттями.

У збірці «Сині етюди» (1923 р.) автор прагне подати версію людини своєї доби. Герої Хвильового стають носіями того самого комплексу прозини, розча­рування, віри та безвір'я, що й він сам. Новела «Кіт у чоботях», присвячена жінці революції, стає спробою усвідомити свій час і себе в ньому. Автор свідомий того, що дійсність — надто складний комплекс переживань, рефлексій, тому новела — тільки «уривок правди, бо вся правда — то ціла революція». Діяльність героїні новели — товариша Жучок, яка «ходить по бур'янах революції і, як мураль, тягне сонячну вагу, щоб висушити болото... А яке — ви самі знаєте...», набуває симво­лічного значення. У такий спосіб формується ідея «маленького непомітного подвига» — вагомого складника загальної перемоги. Письменник намагається тему ідентичності особистості вирішити в складному історичному контексті: особистість стає активним учасником подій, які передбачають її тотальне ніве­лювання як запоруку перемоги революційних ідеалів.

Насамперед впадає у вічі настроєвість твору, що характерно для імпресіоніз­му. Захоплено-піднесене ставлення наратора до Гапки-Жучка виражається як безпосередньо словами, так і самим синтаксисом — це в основному короткі, часто однослівні речення. Так можуть говорити вкрай захоплені люди: «Това­риш Жучок № 2, № 3, № 4, і не знаю, ще скільки є. Товариш Жучок № 1 нема. Кіт у чоботях — тип. Точка. Коротко. Ясно. Все...» Героєві без імені відповідає простір без меж. Знаком безпритульності людей, загубленості їх у світі стає шалений лет паровика крізь простір. Стираються просторові межі, стираються межі життя, минуле разом з іменами. У такому світі жінка Гапка перетворюється на знеособлену істоту з прізвиськами чоловічого роду — Кіт, Жучок (вона неви­сока на зріст, узута в завеликі чоботи, має жвавий характер).