Життєвий і творчий шлях Василя Михайловича Рябого
поет, прозаїк (“Час”, 12.06.1998)
Василь Рябий – цілком окремішнє явище сучасної літератури. Що поет не схожий, ні на кого – аксіома. А що поет несподіваний, таємничий, не передбачуваний, - теорема, яку ще треба доводити й доводити. Все людство зачудовано дивилося на тріпотливі крильця метелика і не бачило... перелітних зіниць. Всі поети планети надривались у пошуках єдино можливого образу коханої. А Рябий одним помахом чарівного пензлика намалював нам любов із карозорими місяцями.
Кожен вірш цього дивовижного поета – закодована таїна. Це занебесні простори асоціацій, за якими нуртують безконечні галактики думок. Його палітра виграє не сімома барвами веселки, а тисячами відтінків незбагненного світу.
Поезія – це умовність. Але в тому й загадка, що поетична умовність має сприйматися природніше, ніж найреальніша реальність. І Василь Рябий досягає цього на грані можливого й неможливого. Перед вами – всесвіт – у слові.
Петро Перебийніс,
поет, головний редактор газети “Літературна Україна”.
В газеті “Літературна Україна” за 2005 рік (29 вересня) М. Радчук пише про Василя Рябого: “Нинішня доля поета пущена на самодостатність. По суті, поети зі своїм поглядом на політичну ситуацію, облишені самі на себе. Виходить так: сам написав, сам видав, сам себе розрекламував, сам і прочитав. Критичний Цех, який тримався на віжках і посторонках КДБ, розпався, а разом з тим зникло й серйозне прочитання творів. Тож за цю, на жаль, не досить вдячну справу знову таки доводиться братися поетам. А тому поет має переодягнутися із поета в читача і лише тоді поринати в хащі мрій, дум, метафор та тропів, одягнених в словесну одіж.
Слово як субстанція – досить химерна річ. Звичайна грудка землі у руці селянина куди ґрунтовніша й виразніша за стан списаних слів про неї. А вона опинилася в його руці лише для того, щоб визначитися з порою сіяння...
Щоб створити поетичний твір потрібно, крім ідеї, думки, форми, в яку ляже твір, мати, найголовніше – слово. Слово, як казали древні, - насіння, а грудка, яку тримає людина, відповідає температурі. Температура художнього твору, його тла, залежить від розміру віршованого рядка та відведеної поетом енергетики, яка в свою чергу складається із емоцій так підсвідомого наївну, а ще неабияке, якщо не основне навантаження, несе особистість поета, де криється ціла комора з різнорідними взаємодоповнюючими і взаємовиключаючими складовими.
Поет – це квітка, яка цвіте так, як їй цвітеться. Читач – це не просто споживач, не просто гурман, а робітник. Щось є схоже між читачем і пасічником. Він, як пасічник, відбирає мед, віск, пилок, прополіс. Поет відчуває час, простір, яку створювати йому поетичну будівлю, перш за все інтуїцією. Він ще не знає, як це буде робитися, а вже будівля в його уяві готова. Та коли почав будівництво – побачив, яка непроглядна відстань між ним і його вже виміряним образом будівлі”.
А в газеті “Всевідо” за 1.05.2005 р. М.Грушевська написала про Рябого чудову статтю “Симфонія зіткана з радості й суму”: “Нещодавно відбулася презентація нової книжки В.Рябого “Ватра трав”. Це підсумкова, як підкреслив автор, багатолітньої праці книжка поезій. Куди ввійшли вісім збірок: “Колихка змова”, “Щавлева мережа”, “Глибина вікна”, “Тріщина соку”, “Обертіння зорі”, “Вогонь ожин”, “Дівчина з пташкою”, “Варта трав”. Читаючи свої поезії, знавець слова демонстрував майстерність у різних формах віршування: в сонеті, октаві, тріолеті, ронделі, паліндромі, пояснюючи чим вони відрізняються.
Автор 20-ти збірок, лауреат декількох літературних відзначень, зокрема премій “Благовіст”, “Крилата підкова”, міжнародної – “Карпатська корона”, представляє нині творчість писанкової Коломиї не тільки на всеукраїнському, а й на міжнародному рівнях, у перекладах російською, румунською, італійською мовами. “Василь Рябий, - пише київська поетеса, Ірина Жиленко, - ловець вітру і снів, спіймав свої сіті вже дещицю слави, бо має добре ім’я в поезії і своє окремішнє місце. Тихо й чесно, без галасу й епатажу завойовує він літературний авторитет”.Так, Василь Рябий залишається самим собою, що найважче сьогодні для соціально незахищених творчих натур. Адже у поезії свої закони. Як дослідив кандидат філософських наук, літературознавець Олег Пилип’юк, заглибившись у “Варту трав”, “це складна симфонія, зіткана з радості й суму, переживань за життя, за гармонію міри речей, за чисту людську душу”. Спілкуючись зі старшокласниками, розповідаючи свою біографію, поет зауважив, що його вірші невіддільні від складнощів і перипетій людського життя. “Бо тільки по-справжньому автор, коли поезія стала його життя. Я не кабінетна людина і ніколи не шукав тепленького крісла, тому не можу писати тільки про все прекрасне. Адже на нашій дорозі трапляються як світлі, так і темні смуги. Всі мої вірші – вірші українця, який відчуває душу ближнього, його болі й тривоги”. Декілька ліричних віршів прозвучали у виконанні учнів, які опісля щиро подякували винуватцю події за змістовну зустрів і подарували квіти, а в нагороду отримали автографи.