Вихідні положення шкіл та вчень про регіональні економічні дослідження. Управління регіональною економікою: цілі та завдання
Справді, про яку реальну регіоналізацію державної соціально-економічної політики може йти мова, якщо сьогодні місцеві влади всіх видів і рівнів не мають жодних діючих важелів для переливу фінансових і інших видів ресурсів із кредитно-банківської й невиробничої сфер у сферу матеріального виробництва, що гине на очах; не можуть навіть у найменшому ступені забезпечити поворотну фінансову допомогу підприємствам, які здатні збільшити випуск продукції на експорт і на внутрішній ринок; не в змозі надати навіть товарні кредити (за рахунок, зрештою, регіонального держзамовлення) сільськогосподарським товаровиробникам. Та й самі по собі регіональні органи влади в організаційному плані досить далекі від того, що ми називаємо гнучкою й ефективною системою управління соціально-економічними процесами на місцях, оскільки не є оптимальними й діючими організаційно-управлінськими структурами.
Перший крок до регіоналізації державної соціально-економічної політики — це, з одного боку, чітке визначення самих основ діяльності держави на регіональному рівні, а з іншого боку — виділення стратегічних цілей і напрямків власної соціально-економічної політики регіонів.
Останній момент особливо важливий, однак на рівні вищої виконавчої й законодавчої гілок влади йому нерідко надається чисто формальне значення.
У даній роботі ця проблематика розглядається саме із протилежних позицій. Ось чому стільки уваги зосереджується на таких елементах власної соціально-економічної політики регіонів (часом досить нетрадиційних), як інвестиційні й інші територіальні програми (пов'язані в тому числі зі здачею регіональної нерухомості в оренду з попередньою оплатою за кілька років уперед; наданням регіональним органам влади права на співзасновництво тощо); формування ефективної (й насамперед у соціальному плані) комунальної власності.
Зараз ведеться чимало суперечок навколо самого поняття "регіон". Регіон — великий економічний район — це складна економічна система. Але навряд чи в нинішньому стані великі економічні райони можна вважати економічними системами. Більше того, нині регіони — це такий же "розсип" суб'єктів господарювання, як і нинішня економіка в цілому. Що ж стосується формування регіонів у вигляді складних соціально-економічних систем, то тут явно бракує, системоутворюючого початку, своєрідного стрижня.
Якщо ми не будемо виходити з того, що регіони — це винятково складні соціально-економічні системи (з усіма зовсім очевидними "вадами" з позиції "чистої" логістики й системного підходу), ми ніколи не зможемо перейти від нинішньої схеми регіонального управління територіями в системі їхнього адміністративного поділу (область, район, місцевість) до безпосереднього управління цілісними економічними територіями.Справді, хіба можна сформувати найбільш ефективну модель великого економічного району (регіону) й, відповідно, визначити оптимальні методи управління ним, якщо в наукових розробках пануюче положення буде займати позиція, відповідно до якої регіони в їхньому нинішньому виді геть-чисто позбавлені будь-яких системних ознак, а на практиці як і раніше регіональні органи влади всіх рівнів і видів будуть діяти в певній мірі відокремлено, виходячи з інтересів своїх адміністративних територій (район, місто, область), але ніяк не регіону (великого економічного району) у цілому. Адже не випадково, сьогодні регіони, охоплюючи, як правило, кілька областей, не мають навіть відповідних координуючих центрів. Інакше кажучи, щодо регіонів, взагалі ж, відсутні будь-які цілісні підходи до управління й регулювання.
Звичайно, у подібній ситуації можна піти нашим традиційним шля-хом: або змінювати межі адміністративного поділу, доводячи їх до охоплення території кожного регіону; або сформувати чергову адміністративну надбудову в масштабах декількох областей (наприклад, зі складу відповідних облдержадміністрацій). Однак адміністративно-територіальний переділ країни в умовах найжорстокішої економічної кризи тільки ускладнить вихід з нього. Що стосується чергової адміністративної "надбудови", сформованої до того ж на основі вже функціонуючих регіональних органів державної виконавчої влади, то це лише ускладнить процес прийняття й реалізації управлінських рішень, збільшить і без того роздутий апарат управління й, відповідно, витрати на його утримання (при відсутності реальних джерел покриття цих витрат).
Регіональну соціально-економічну політику можна визначити як су-купність таких економічних, правових і адміністративно-організаційних коштів і методів, які враховують і органічно погоджують між собою весь комплекс загальнодержавних і місцевих інтересів, будучи спрямованими в результаті на повнокровний, рівноцінний і рівномірний розвиток регіонів.
Стратегічною метою цієї політики має бути підвищення життєвого рівня населення регіонів країни на основі якісного поліпшення використання ресурсного потенціалу регіонів, принципово нових підходів до розвитку їхніх продуктивних сил, корінної зміни екологічної ситуації.